понеділок, 26 листопада 2012 р.

Веб - подорож Кіровоградщиною

   Мало залишилося на землі місць недосліджених людиною. І ніби всі найбільші дива планети вже описано. Проте, інколи зовсім маленький куточок природи, та ще у центрі людського цивілізації, може здивувати людину своєю неповторністю та загадковістю. Степова України, наша маленька Батьківщина, також здатна вразити мандрівника справжніми водоспадами і пірамідами, глибокими печерами та загадковими водоймами.

    Жива природа, пам'ятки давнини, фольклорні скарби сьогодні все більше цікавлять прихильників зеленого туризму.

   Ексампей. Cвященні шляхи. Таку назву мала в часи Великої Скіфії територія між сучасним Кіровоградом та річкою Синюхою.

                                                                 Глодоський скарб

Саме тут, у сакральному центрі Великої Скіфії, за свідченнями давньогрецького історика Геродота було головне святилище скіфів, від якого в усі кінці держави розходилися Священні Шляхи.

    А в околицях сучасного села Рівне Новоукраїнського району Кіровоградської області, біля витоку річки Ексампею, стояв гігантський бронзовий казан – символ величі і непереможності Скіфії.

   Його Геродот причислив до найбільших див світу (2,5 м в діаметрі і вагою 2 тонни). Казан був виплавлений із наконечників стріл, котрі скіфи здали за наказом царя Арата у 5 ст. до н.е. з метою перепису населення, яке в цілому склало біля 2 млн. чоловік.

    Біля селища Глодоси Новоукраїнського району у 60-ті роки ХХ століття місцевим хлопчиком був знайдений один із найбагатших золотих скарбів України – т.зв. Глодоський скарб.

    У музеї історичних коштовностей України, розміщеному на території Києво-Печерської лаври, обов’язково слід зупинитися біля вітрини, за склом якої — найцінніші раритети знаменитого «Глодоського скарбу».

    Скроневі підвіски й нагрудні прикраси, браслети і персні, деталі піхов кинджала й меча, прикраси вузди — і все це золоте й срібне диво було створене майстрами-ювелірами мало не півтора тисячоліття тому! В експозиції виставлено найкоштовнішу частину скарбу, загалом же він, згідно з описом фахівців, налічує понад двісті предметів. Серед них майже сто золотих предметів вагою 2,583 кг та сімдесят срібних (1,026 кг).
Глодоський скарб

    Історія відкриття «Глодоського скарбу» датується дев’ятим червня 1961 р. Саме того дня Володя Чухрій, десятикласник із села Глодоси (Кіровоградщина), повертаючись із колгоспного поля, де він допомагав матері сапати буряки, раптом побачив над головою степового орла, який «пікірував», тримаючи в дзьобі впольованого ховрашка. Хлопець нагнувся за грудкою, щоб кинути нею у птаха — і несподівано … провалився в землю.

    Грунт осипався, і перед очима Володі, наче в казці, відкрився скарб: ланцюжки, рештки зброї, стремена, фрагменти посуду, обривки тканини…

    Позбиравши все, що ховала земля, Володя Чухрій поніс скарб додому, склав у решето й заховав у погребі під діжкою з квашениною. А в школі розповів про знахідку вчителеві. Той вислухав і порадив написати листа в Кіровоград, директору обласного історико-краєзнавчого музею. Володя так і зробив, але поки лист ішов до адресата, події у Глодосах почали розгортатися майже за законами детективу.

    Чутка про скарб швидко поширилася, і зрозуміло, що чимало цікавих і собі кинулося на берег Сухого Ташлика — а раптом щось іще залишилося в землі?! Довідався про знахідку й дільничний міліціонер капітан Солодєєв. Прийшов до Чухріїв — і батько Володі, з’ясувавши, що скарб потрапив на «тимчасове зберігання» у льох, передав його служителеві порядку; мовляв, той знає, що в таких випадках слід робити.

    А тим часом почав «працювати» Володин лист.

    Директор музею О.Ноземцева, отримавши сенсаційну звістку, вирушила на місце події, в Глодоси. Проте скарб несподівано зник. Довелося їхати до першого секретаря Хмелівського райкому партії Чередника, який — своєю чергою — звернувся по допомогу до КДБ.

    Володимир Миколайович Чухрій пам’ятає, що обласне управління цієї спецслужби тоді очолював полковник Калюжний, земляк, сам родом із Глодос. Приїхали до дільничого додому, але той розвів руками: звідки мені було знати, що то скарб, а не якісь бляшки? Залишив на подвір’ї, а діти, бавлячись, десь порозтягували.

    Допомогла техніка. Коли солдат із металошукачем у руці сів перепочити під хатою, де жив капітан Солодєєв, пролунав «писк» — прилад подав сигнал. Відірвали дошку під дахом, і звідти витягли загорнутий у холошу старих ватяних штанів той самий «глодоський скарб». Настала розв’язка: знахідка Володі Чухрія перекочувала в Київ; археологи цілий місяць вивчали річковий берег; про скарб написали дослідження. Що ж до капітана Солодєєва, то було слідство і був суд — дільничий отримав п’ять років… (докладніше про це можна прочитати в статті проф. В.Панченка в газеті "День").

   Заслуговують уваги туристів і природні заказники загальнодержавного значення “Войнівський” та “ Воронівські скелі” розміщені на річці Чорний Ташлик.

    Біля смт Добровеличівка, в 110 км від обласного центру знаходиться географічний центр України. На цьому місці встановлено символічний знак та облаштоване місце для відпочинку.

  В Чорному лісі біля міста Знам’янки є дивне Чорне озеро, прибережний рослинний світ якого вражає: поруч із орхідеями ростуть мохи – уродженці тундри. А на поверхні води плавають сфангові (трав’яні) острови, які можуть і перевернутися, коли на такий острів стане необачний турист. Озеро глибоке і, ніби взагалі не має дна. В ньому живуть лише рідкісні чорні карасі, запускали інші види риби – гинули. Озеро має і свої легенди. Про турецьку агу, яки втікаючи від козаків, загубив у озері золоту карету, та про хана Керім-Гірея, котрий після спустошливого походу на Україну 1768 року спішно відступав після невдалої спроби захопити фортецю Св.Єлизавети і нібито втопив у озері частину награбованих скарбів.

   Урочище «Каскади» в околицях Злинки Маловисківського району – екзотичний куточок первісної природи, що порадує відвідувачів справжніми водоспадами, які шумно збігають між величезних гранітних брил.


                                                                  Урочище "Каскади"

    Час утворення цього, майже «марсіанського» ландшафту біля 2 мільярдів років тому, коли на планеті тільки почали формуватися континенти, активно діяли вулкани і мов величезні коржі затвердівали потоки лави, а в теплих водах зароджувалися перші живі організми. За словами очевидців, що раніше відвідували ці місця, на стінах гранітних брил і печер, нині затоплених, можна було побачити загадкові знаки і письмена, які можливо були виконані скіфськими жерцями. Можливо, тут було одне із скіфських святилищ.

    Наступний чудовий куточок Новоукраїнського району, тихий і затишний,заказник “Гусарське урочище”. Історія його створення сягає у 19 століття. Тут до сих пір височать могутні дуби посаджені гусарами, а посеред лісу розкинулося чисте озеро, яке наповнює лікувальна джерельна вода.

    Мінеральна вода Гусарського урочища має унікальні лікувальні властивості. За своїм складом, стверджують фахівці, вона не поступається трускавецькій “ Нафтусі”.

   Дендропарк «Веселі Боковеньки» унікальний об’єкт паркового мистецтва 19 ст., створений екологом Миколою Давидовим у голому степу.

Веселі Боковеньки

    Парк відтворює в мініатюрі ландшафти різних географічних зон. Колекція парку налічує тисячі видів екзотичних дерев і чагарників, привезених із різних країн світу. Окраса парку – озера «Золота рибка», «Кит» і «Великий став» з островом.

   «Онуфріївський парк». У 18 ст. у мальовничій балці біля річки Сухий Омельник Михайлом Камбурлеєм була заснована садиба, біля якої створили чудовий парк із штучними ставками, оранжереями і танцювальним майданчиком. До нього вели алеї, прикрашені скульптурами. Пізніше за ставками виник «Новий парк» із вольєрами для павичів, екзотичними деревами та луками, що імітували природний ландшафт. Не дивлячись на те, що нині збереглися лише «біла» їдальня, арка головного в’їзду та парадна огорожа, Онуфріївський парк – чудове місце для відпочинку.


                                                               Онуфріївський парк

    Ще одна цікава зупинка в історії краю. Село Розумівка. Тут знаходиться Свято-Хрестовоздвиженська церква та усипальниця родини Раєвських, і, зокрема, героя Вітчизняної війни 1812 року Миколи Раєвського.

    А в сусідньому селі Олександрівка, у місцевому краєзнавчому музеї можна побачити багато цікавого про Кіровоградщину. Зокрема, інформацію про так звану «Бовштинську впадину», - 50-кілометровий кратер вулкану від метеориту, що впав 65 млн. років тому і, можливо, саме він викликав зміни клімату, що виявились фатальними для динозаврів.


    Серед мальовничих степів Кіровоградщини часто можна побачитикам’яні хрести на козацьких могилах.

    Так, біля села Савівка Петрівського району Кіровоградської області стоїть один із таких хрестів. Напис на ньому засвідчує, що «тум почиває Раб Божий Савва Самодрига Капітан Військ Запоріжжя, представився 1783 року». У селі Аврамівка біля Кіровограду на великому пагорбі посеред села стоїть інший кам’яний хрест. Датований він 1794 роком. Старожили згадують, що ніби тут похований козак, якого було виселено із Чернігівщини за непокору царській владі. Також хрести, датовані кінцем 17 - поч. 18 ст. збереглися біля містечка Бобринець, сіл Іскрівка, Трояново, Плетений Ташлик.

   Подорожуючи туристичними стежками Кіровоградщини можна отримати незабутні враження, пізнати історію українського народу та полюбити її  усім серцем.     "Подорожувати "нам допомогала  зберігачка фондів Світловодського краєзнавчого музею - Ткачук Т.Л.


За матеріалами краєзнавчого путівника «Золотими стежками Ексампею», за редакцією Олександра Босого, м. Кіровоград.

Інтелектуальне шоу "Суперкозак класу."

Мов чудовий самоцвіт.
Повний блиску і принади.
Горить згадка давніх літ —
Днів надії і розради.
Хто цю згадку збереже,
її в серці плекати буде, —
Скарб найбільший він знайде,
Який можуть мати люди.

    З кожним днем зростає інтерес багатьох людей до проблем нашої історії, витоків національної культури. Знаній свого родоводу, історичних та культурних надбань предків необхідні не лише для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій у сучасному житті. «Історія України захоплює кожного своїми подіями і напівказковими героями, народ напрочуд оригінальний, земля прекрасна. 1 все це досі ніхто не представив перед очі освіченого люду, тоді як Україна давно мала своїх і композиторів, і малярів, і поетів», — писав Тарас Шевченко.
   Українці мають усі підстави пишатися тим, що їхня Батьківщина не раз переживала дні сили і слави, малі справді легендарних героїв, мужньо переносила найважчі випробування, коли гинули не сотні і тисячі, а мільйони її дочок і синів. І потім, як та казкова пташка Фенікс, відроджувалася, виростала з пожарищ і руїн, виховувала нові покоління закоханих у рідну землю лицарів правди і волі. Ми можемо втішатися і гордитися тим, що Україна ніколи не поневолювала інші народи, а лише захищала себе від ласих на чуже добро близьких і далеких сусідів. Був час, коли всю нашу землю загарбати й поділили між собою сусідні держави.       Нестерпно стало жити українському людові в неволі. І почав він утікати в пониззя Дніпра, за пороги, де були дикі степи. Втікачі називати себе козаками, тобто вільними людьми. На островах, що лежали посеред бистрої Дніпрової води, вони заснувати Запорозьку Січ.
Слава про волелюбних козаків-запорожців линула широким світом.
    21 листопада, в бібліотеці пройшло змагання між козаками  7 класу школи - інтернату №1, на здобуття звання «Суперкозак класу».Цей захід був приурочений  Дню свободи України, вшануванню пам'яті Івана Сірка, 340 річниці з дня народженння Пилипа Орлика,360 річчю Чортомлицької Запорізької Січі.
 

вівторок, 20 листопада 2012 р.

20 листопада - Всесвітній день дитини

У 1954 році Генеральна Асамблея ООН рекомендувала всім країнам ввести в практику святкування Всесвітнього дня дитини як дня світового братерства і взаєморозуміння дітей, присвяченого діяльності, спрямованої на забезпечення благополуччя дітей в усьому світі. ООН запропонувала урядам святкувати цей День в будь-який з днів, який кожен з них визнає доцільним. 20 листопада знаменує день, в який Асамблея прийняла в 1959 році Декларацію прав дитини, а в 1989 році - Конвенцію про права дитини.
Діти як найбільш вразлива частина суспільства гостро переживають наслідки самих серйозних суспільних проблем: криза сім'ї, бідність, недосконалість механізмів захисту прав і т.д. Абсолютно здоровими народжуються менше третини дітей. Кожна сьома дитина виховується в неповній сім'ї. У соціально несприятливих умовах, не отримуючи необхідного виховання і освіти, проживають 6 млн підлітків. Майже 40% школярів регулярно вживають спиртні напої, 70% з наркоманів - підлітки і молодь. При колосальних масштабах сирітства (у тому числі соціального) характер системної кризи набувають проблеми установ сирітського типу. Фахівці підкреслюють, що соціальна ізоляція, у якій ростуть вихованці дитячих будинків та інтернатів, призводить до того, що у доросле життя вони входять зовсім непідготовленими. Благополучно адаптуватися до життя в суспільстві вдається лише кожному десятому вихідцю з дитячого будинку або інтернату. 40% випускників здійснюють правопорушення і потрапляють у місця позбавлення волі, 10% закінчують життя самогубством.
  У бібліотеці  до цієї дати  розгорнуто вистаку - пораду "Свої права ти добре знай, їх шануй та захищай" та проведено інформаційну гру "Великі права маленької людини" з 3 - 5 класами школи - інтернату №1 для слабозорих ( вихователь Коробкіна Т.В.)
 

середа, 14 листопада 2012 р.

Афанасій Фет

                                                                 


Сьогодні  з краєзнавчої годині "Афанасій Фет", читачі дізнались, як пов'язане ім'я російського поета А.Фета   та  Кіровоградщина. Саме  тут , в Новогеоргіївську,  з 1845 по 1853рр. Афанасій Афанасієвич  служив унтер-офіцером кірасирського полку .  Розповіла про це учням 6 - 7   класів, зберігач фондів Світловодського краєзнавчого музею Ткачук Т.Л.. Зустріч була приурочене 120 річчю з дня смерті поета.   
                



Жорстокий романс Афанасія Фета

Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»

1. IЗ МОСКВИ — ДО НОВОГЕОРГІЄВСЬКА

Своє 25-річчя Афанасій Фет зустрічав далеко від Москви, де минула його студентська юність. Ледь закінчивши навчання в університеті (що розтягнулося аж на шість років), він вирішив залишити «білокамінну» та вирушити на південь, у гоголівський степ. Поворот долі вражає: поет, чиї вірші охоче друкували такі різні за «спрямуванням» журнали, як «Москвитянин» та «Отечественные записки», раптом вирішив стати військовим. Але ж це про нього законодавець літературної моди В.Бєлінський уже написав: «Из живущих в Москве поэтов всех даровитее г-н Фет». Це його книжку віршів з пишною назвою «Ліричний пантеон» (1840) хвалив рецензент «Отечественных записок»: «… г. А.Ф. целою головою выше наших дюжинных стиходелателей».

На цілу голову вище — хоча йшлося взагалі про учнівську збірку, в якій виразно чутно переспіви романтичної поезії — від Байрона та Гейне до популярного на початку 1840-х рр. Бенедиктова.

Підраховано, що до початку військової служби (з 1841-го і до 1845 року) А.Фет надрукував 85 віршів. Деякі з них здобули широку популярність завдяки музичним «крилам»: романси на слова Фета швидко завойовували серця слухачів, а особливо слухачок. Мешканці аристократичних салонів і «дворянських гнізд» уже встигли прочитати його слова любовного розчулення «Я пришел к тебе с приветом, рассказать, что солнце встало…», що змушують мимоволі посміхнутися — настільки вражає в них поєднання юнацького піднесеного почуття, зачарованості красою природи, життєрадісності — і простодушності... Якщо вірно, що любов завжди трошки нерозумна, то навряд чи знайдеться вагоміший аргумент на користь такого твердження, ніж ці зворушливі рядки Фета...

Вірш, що починається словами « На заре ты ее не буди…», теж написаний ще у 1842-му, і Фет поки не знає, що йому судилося стати одним із найпопулярніших російських романсів...

І ось він усе покинув; Москва залишилася «за шеломянем», і у квітні 1845 року Афанасій Фет прибуває до південного степового містечка Єлисаветграда (нині Кіровоград), маючи при собі рекомендаційний лист, адресований корпусному командиру Дмитру Єрофійовичу Остен-Сакену його племінником, сусідом Шеншиних. З цього моменту і почалася військова служба Фета в кірасирському Військового ордена полку.

Але що усе ж таки змусило випускника Московського університету, поета з великим майбутнім стати кірасиром? Відповідь на це запитання дослідникам життя та творчості Фета відома давно. Змусила катастрофа, яку Афанасій пережив у віці 14 років, коли вчився в пансіонаті Крюммера у прибалтійському місті Верро (нині — Виру, Естонія). Саме тоді йому відкрилася таємниця його походження. Виявилося, що орловський дворянин Афанасій Шеншин, сином якого він вважав себе, — зовсім не батько юного Афанасія! Історію цю біографи поета розплутували довго, і ось її хитромудрий сюжет.

У 1819 р. 44-річний мценський дворянин А.Шеншин лікувався в німецькому місті Дармштадт, де й познайомився з Шарлоттою Фет, 22- річною єврейкою, яка нещодавно, півтора року тому, вийшла заміж за дармштадського асесора Йоганна Фета, встигла народити йому дочку і тепер знову готувалася стати матір’ю. Роман Шеншина та Шарлотти розвивався бурхливо: незабаром вони спішно виїхали до Росії. Кілька місяців по тому Шарлотта народила сина, якого записали на прізвище Шеншина, хоча справжнім його батьком був Йоганн Фет.

Минуло чотирнадцять років — і Орловська духовна консисторія, що спеціально розбирала «справу про хрещення» Афанасія, ухвалила, що «зазначеного Афанасія сином п. ротмістра Шеншина визнати не можна». Ось чому під час навчання в Московському університеті його вважали «студентом з іноземців». Пізніше в листі Марії Петрівні Боткіній (яка стала його дружиною) поет писав: «Якщо запитати: яку назву мають усі страждання, усі прикрощі мого життя, я відповім: ім’я їм — Фет».

Пережите Афанасієм потрясіння було настільки сильним, що його захопила, як висловився дослідник творчості поета Д.Благой, «ідея- пристрасть»: за будь-що повернути втрачене прізвище, а з нею — права російського дворянина! Ця «ідея-пристрасть» і спонукала Шеншина- Фета залишити в 1845 р. будинок Григор’євих у Замоскворіччі, котрий був для нього «истинной колыбелью… умственного я», та вирушити на південь. Військова служба мала прокласти шлях до відродження. Офіцерський чин надавав право стати дворянином.

Втім, існували й інші причини, що спонукали випускника Московського університету стати кавалеристом. Напередодні, у 1844-му, померла мати. Вона довго страждала від нападів і «меланхолії», а закінчилося тим, що Єлизавета Петрівна Шеншина (так називали Шарлотту Фет після її переїзду до Росії) збожеволіла. Афанасій знав, що її захворювання спадкове. У спогадах він писав про матір із жалістю: «Ніколи я не бачив ані найменшої до неї ласки з боку батька»... Та й до сина своєї дружини Шеншин, зважаючи на все, ніжних почуттів не мав і якимись особливими зобов’язаннями перед ним себе не зв’язував. Іванові Борисову, своєму підопічному, Шеншин посилав 600 рублів на рік, Афанасій отримував вдвічі менше...

Але був ще Петро Неофітович Шеншин, дядько, який любив племінника, цінував його поетичний талант, і навіть обіцяв залишити Афанасію чималу спадщину — 100 тисяч рублів. Однак і дядько раптово помер, і що після цього залишалося Фету? Аполлон Григор’єв писав, що складні життєві обставини та уроджені особливості характеру його друга викликали «страшное хаотическое брожение стихий его души». Скепсис, амбітність, невіра в людей, атеїзм, відчуття особистої катастрофи, — ось що визначало «стихії», про які свідчив А.Григор’єв, який добре знав Фета...

На південь Афанасія Фета кликав Іван Борисов, друг його дитинства. «Приезжай, службы никакой, а куропаток столько, что мальчишки палками их бьют…», — писав він у Москву. Служив Борисов у Новогеоргієвську, військовому містечку на березі Дніпра, неподалік від Кременчука. Містечко це стало Новогеоргієвськом після того, як тут розквартирувався полк, а раніше його називали Криловим. (За хрущовських часів історія його закінчилася: Дніпро перегородили, і прирічні поселення опинилися на дні штучного «моря»). У «Ранніх роках мого життя» А.Фет дуже докладно описав нові місця свого проживання. Крилов стояв на місці впадання у Дніпро широкого тоді Тясмина, і через це приваблював торговий люд. Серед місцевих купців було багато розкольників, предки яких потрапили в ці краї ще за петровських часів. Військових поселенців вони цуралися. Кірасири жили своїм життям, а Крилов-Новогеоргієвськ — своїм. Бруківок у містечку не було, будували тут за традиційним для Подніпров’я зразком «української хати». На одній із старих фотографій можна побачити один такий будинок, — досить низький, але довгий, з білими стінами і великою кількістю вікон зі ставнями. Саме в ньому й жив А.Фет.

Дорогою до Новогеоргієвська, у Новій Празі, ротмістр Мальований запитав Афанасія: «Чи не родич вам той Фет, якого ім’я часто зустрічається на сторінках «Вітчизняних записок»?» Його впізнавали. Ім’я «відомого поета Фета» зустрів якось у спогадах Михайла Старицького: виявляється, батько композитора Миколи Лисенка в ті ж 1840-і роки служив у тому ж кірасирському полку, що й Фет! Деталь дуже цікава: «Фет, — пише Старицький, який добре знав сімейні перекази своїх родичів, — навіть дорікав матері Лисенка, що вона навчала сина першій абетці французькій, і взявся сам навчити його російської...» У полку знали, що їхній товариш по службі — поет. Та й він сам не давав цього забути: складав напівжартівливі вірші, в яких насмiхався над новими друзями, написав навіть корпусний гімн, що починався словами: «Поднялася пыль степная...» Була у Фета й похідна бібліотека, в якій чільне місце посідали видання Горація. З Горацієм він не розлучався. Перекладав його, а перекладаючи, знаходив у рядках античного поета душевну розраду...

Ну а як служба? Борисов, звичайно, перебільшував, називаючи її «ніякою». Усе було, як і годиться: у закрійника Ліхоти Афанасій Фет замовив кірасирську форму із товстого сукна, пригвинтив до чобіт шпори, вдягнув білий кашкет — і ось уже два вахмістри навчають унтер-офіцера-початківця пішому фронту та верховій їзді. Новій справі Фет віддався, як сам згадував, «со всем рвением». Йому подобалося все це: білі перев’язи, оберроки (чорні фраки), мідні кіраси, палаші, каски з гребенями з кінського хвоста... Подобався корпусний командир Остен-Сакен, який полюбляв виробляти в молодих офіцерів «військовий погляд», — людина хоробра і шляхетна. Подобалися товариші по службі: спогади, написані Фетом наприкінці життя, велелюдні, сповнені живих, барвистих розповідей про тих, хто його оточував у 1845-му і в наступні роки... Імена — вельми гучні, за багатьма з них — вигадливі родовідні мережива. Полковий командир Енгельгардт. Його ад’ютант Небольсін. Князь Кудашев. Граф Пален. Ескадронний командир Ростишевський. Барон Крюдер. Ротмістр Еммануель, ад’ютант корпусного командира. Командир третього ескадрону О’Коннор… Мимоволі промовиш: «Чи не той це князь Кудашев, про якого писала у своїх «Записках» чарівна Олександра Смирнова-Россет?» Або: «О’Коннори — це ж родичі Миколи Лисенка! Але хто такий цей О’Коннор, «хитрий хохол, за походженням ірландець», про якого пише Фет?»

Були в оточенні Фета і люди без гучних прізвищ, переважно «хитрі хохли». У спогадах А.Фета часом звучить українська мова, інколи й нагадає про себе стихія простонародного українського життя, що оточувала його. Ось полковий квартирмейстер Павло Васильович Кащенко, відповідаючи на запитання Фета про дивних птахів, зображених на кахлях голландської грубки, починає «со слезливым выражением в голосе» розповідати, що це кулики і хохлаті чайки, і що «незрозуміла картина» на грубці — це мальовниче втілення «пісні Мазепи після Полтавського погрому»:

Кулик чайку
Хіп за чубайку:
Чайка кигиче,
Своїх діток кличе.
Киги, киги, та й вгору,
Лучче втопиться в Чорному морю...

Ось ротмістр Безрадецький, що силкується повторити команду генерала Остен-Сакена російською, — але, на жаль, безуспішно: все одно виходить українською. «Перед вами не чумаки, а солдати», — зауважує на це генерал, втім — беззлобно... Фет згадує ці два епізоди між іншим. Навряд чи його думки могли бути зайняті українською старовиною, Мазепою, чумаками, або особливостями характеру українців. У нього була своя точка відліку: ось випала нагода послужити на краю Росії, і незабаром рік позаду, і МЕТА щодня стає ближчою...

2. «ГОРДИЕВ УЗЕЛ ЛЮБВИ»

В мае 1846-го Фета произвели в корнеты, в августе 1849-го — в поручики. Но судьба продолжала испытывать его! Этих офицерских званий уже было недостаточно для получения дворянских прав. После соответствующего манифеста Николая I мечта Афанасия Фета отодвигалась в неопределенное будущее: теперь ему надо было дослужиться до майора…

Сохранились письма поэта 1847 — 1851 гг. к И.Борисову, в которых он не раз жалуется на тиски жизненных обстоятельств. Вечное безденежье, неопределенность, тоска … Как это непохоже на то, что гораздо позже Фет напишет в своих воспоминаниях! Там — бодрый, почти эпический тон, спокойная, внимательная к мелочам беллетристика, здесь — мрачный «байронизм», мизантропия, колкости и желчь, игра в мефистофельство… Похоже, в 1847-м корнету Афанасию Фету уже все изрядно надоело. Все, что пишет он Ивану Борисову о своем положении, выдает его отчаяние, уязвленное честолюбие, попытки превозмочь скуку и тоску. «Господи, когда ты меня возьмешь из этого сумасшедшего дома…»; «через час по столовой ложке лезут разные гоголевские Вии на глаза, да еще нужно улыбаться»; «просто невыносимо…» Хотя внешне все выглядит довольно благополучно: Фет — адъютант полкового командира Энгельгардта, он часто ездит, бывает в Елисаветграде, где время от времени устраиваются войсковые смотры, в которых принимает участие сам царь-батюшка. В свободные дни ходит охотиться на вальдшнепов…

Но тоска, тоска… «Проклятая армейщина», — жалуется Фет Борисову. Впрочем, дальше следуют слова об отраде и о тех местах, где ее порой удавалось найти: «Только и отрады, что съездить куда-нибудь к помещику...» Судя по всему, Афанасий Фет был желанным гостем во многих усадьбах. Однажды его пригласил на именины своей сестры Николай Дмитриевич Золотницкий, отставной поручик, живший в Александрии. Там, в доме уездного предводителя дворянства, Фет познакомился с молодым семейством, которое в течении нескольких лет будет дарить поэту столь желанную для него отраду. Вот эта чета: Алексей и Александра Бржесские. Владельцы роскошного «дворянского гнезда» в селе Березовка недалеко от Александрии, где вскоре побывает и Фет.

Как он сам напишет в воспоминаниях, Березовка «с ее жителями и посетителями представляет главный центр моей тогдашней задушевной жизни». Фет очень подробно расскажет о Бржесских и их Березовке. В старости, сидя над страницами собственных мемуаров, он будет писать о своих друзьях влюбленно и поэтому даже патетически: «О мой дорогой, мой лучший друг поэт! Могу ли я без умиления вспомнить годы нашей встречи и дружбы?» Да, Алексей Федорович тоже страстно любил поэзию; он понимал, что корнет Фет, его гость, — поэт необыкновенный. Понимала это и Александра Львовна, женщина во всех отношениях незаурядная. Восхищенный Фет писал о ней:. «Темнорусая и голубоглазая, жена его (Бржесского. — В.П. ), среднего роста, кидалась в глаза несравненной красотой…» Великолепие красоты дополнялось образованностью, тонкостью вкусов и манер, музыкальной одаренностью… Случилось так, что Александре Львовне суждено было оставить свои странички в биографиях двух великих поэтов — Пушкина и Фета. Когда она была совсем маленькой, в село Сасовка, недалеко от Елисаветграда, где находилось родовое имение Добровольских, родителей Александры, неожиданно явился ... автор «Руслана и Людмилы»! Это было в те майские дни 1824 года, когда Пушкин по велению графа М.Воронцова ехал в херсонские степи «на саранчу». Семейство Льва Леонтьевича Добровольского, предводителя елисаветградского дворянства, как раз отмечало именины Елены Леонтьевны, сестры хозяина. Мемуаристы засвидетельствовали все до подробностей: запомнили даже, как трехлетняя Шурочка по просьбе отца пролепетала несколько пушкинских строк. А поэт прочитал ей стихотворение «Адели»…

Вот и получается: в Сасовке — Пушкин, в Березовке — Фет. Не удержусь, чтобы не процитировать те места из воспоминаний Фета, где он описывает усадьбу и «большой одноэтажный, обращенный подъездом к саду», ДОМ БРЖЕССКИХ в Березовке. Стоял он на берегу «небольшой речки, перепруженной плотиной и превращенной в громадный пруд (в котором, вспомнит Фет, всегда плавала пара лебедей. — В.П. ). … К этому пруду … примыкал обширный английский сад, обнесенный стрельчатой деревянной решеткой с двумя такими же воротами, выходившими на широкую улицу.

…Сад окаймлен был старинными березами с гнездившимися на них аистами; но при этом в глубине его было столько лип, кленов и тополей, что, выйдя на крыльцо, можно бы было принять парк за лес. Влево от левых ворот в той же ограде находилась прекрасная сельская церковь…»

Были также винокуренный завод и теплицы, зимний сад, оранжерея…

Александра Львовна любила экзотические растения. Фету запомнилось, что и внутри дома росли пальмы, олеандры и цветущие лимонные деревья. Из кабинета хозяйки был выход в цветник. А вот об интерьере: «Вся шелковая мебель с великолепной перламутровой инкрустацией была выписана из Вены. На стенах висели прекрасные гравюры, воспроизводившие сцены из Байрона, любимого поэта Алексея Федоровича…»

Ничего этого уже давно нет. Екатерина Николаевна Солоп, почти двадцать лет проработавшая в Березовке учительницей, показала нам с Юрием Биланюком (директором Александрийского филиала Кировоградского института регионального управления и экономики) сиреневую аллею: «Вот все, что осталось…» Нет даже речушки, некогда перегороженной Бржесским, — ее поглотил угольный разрез. Каким-то чудом уцелела церковь. «Это та самая «прекрасная сельская церковь», о которой пишет Фет?» — спросили мы Екатерину Николаевну. «Нет, та была деревянная, а эту, из кирпича, построили уже после смерти Алексея Федоровича… В советское время здесь был колхозный склад».

В церкви как раз правили службу. Когда она закончилась, мы познакомились с отцом Виктором, и он охотно, с какой-то тайной надеждой в глазах, рассказал нам о своих горестях: церковь открылась недавно, но приход маленький, в казне всего три гривни, а реставрировать вон сколько надо… И повел нас в ту часть церкви, которая пока наглухо отгорожена: здесь на следы колхозного хозяйничания особенно больно смотреть…

Но, как оказалось, кто-то разрушал, а кто- то — наоборот — пытался сохранить хоть какие-то крупицы истории. Екатерина Николаевна со своими учениками еще в 1982 г. взялась за «археологические раскопки» возле превращенной в склад церкви. И была удача: выкопали ученики гранитное надгробье с надписью: «Надворный советник Осип Григорьевич Бржесский. Скончался 1821 года на 86 году от рождения». Да это же дед Алексея Федоровича! И Афанасий Фет, приезжая в Березовку, мог видеть это надгробье, когда оно еще венчало могилу одного из предков его друга…

В Березовке нам с Юрием Биланюком рассказали и о четырех каменных львах, которые во времена Фета «стерегли» вход в усадьбу Бржесского. . «Один из них — на подворье недалеко от церкви», — говорили нам, выйдя со службы, березовские старушки. Но нет: мы опоздали. Совсем недавно льва откупил какой- то проезжий собиратель антиквариата. Не сохранились и те два льва, которых в свое время отвезли из Березовки в соседние Недогарки, где их поставили у входа в только что построенный сельский клуб. Теперь они, как поговаривают сельские «детективы», охраняют покой какого-то владельца «крутого» особняка на берегу Черного моря… Простыл и след четвертого льва: о нем никто ничего не знает…

Вернувшись в Александрию, мы слушали романсы на слова Фета. Пели молодые преподаватели, и пели вдохновенно. Хорошо, что хоть музыка и поэзия нетленны…

Уже уйдя в отставку, А.Фет еще долго переписывался с хозяевами березовского имения. В книге кировоградского краеведа Николая Смоленчука «Две звезды на высоте небесной» я встретил упоминание о 162 письмах Бржесских к Фету! Большинство из них наверняка написаны Александрой Львовной, так как Алексей Федорович прожил недолго. Умер он в 1868-м, в возрасте пятидесяти лет. А вот переписка с Александрой Львовной Бржесской продолжалась и в 1880-е годы. Ей Фет не раз посвящал свои стихотворные послания. Среди них есть шедевры. Послушаем голос А.Фета: «Далекий друг, пойми мои рыданья, Ты мне прости болезненный мой крик. С тобой цветут в душе воспоминанья, И дорожить тобой я не отвык…» Это 1879 год, 21 января; Фет мысленно разговаривает с Александрой Львовной… Финал этого его послания потрясает:

Не жизни жаль с томительным дыханьем,
Что жизнь и смерть?
А жаль того огня,
Что просиял над целым мирозданьем,
И в ночь идет, и плачет, уходя…

После этих строк хочется долго молчать… Писал их 59-летний поэт в своем новом имении Воробьевке, что в Щигровском уезде на Курщине. Четверть века осталась позади, но Березовка живо напоминала о себе, бередила память… Воспоминания «цвели» в душе стареющего Фета часто. Поразительно то, что его поздняя лирика пронизана острым переживанием любви, которая, казалось, навсегда осталась в прошлом. Но в том то и дело, что огонь молодого чувства невозможно назвать погасшим. Само же переживание любви сопряжено в стихах Фета с драматическим чувством вины…

«Дело вот в чем; я встретил девушку — прекрасного дома и образования, — писал полковой адъютант Афанасий Фет своему другу Ивану Борисову 18 мая 1849 года из села Елисаветградка, — я не искал ее — она меня, но судьба и мы узнали, что были бы очень счастливы после разных житейских бурь, если бы могли жить мирно без всяких претензий на что-либо…» Девушку звали МАРИЯ ЛАЗИЧ (в своих воспоминаниях Фет «зашифровал» имя девушки, назвав ее Еленой Лариной, по пушкинскому образцу). Встретился Афанасий Фет с ней на именинах у Петковичей, родственников Александра Бржесского. Жили Петковичи в сельце Федоровка, о точном месте расположения которого ныне спорят кировоградские краеведы. Петковичи, Лазичи — фамилии сербские, что легко объяснить: в середине ХVIII века императрица Елисавета Петровна отдала эти степные земли переселенцам из Балкан для образования Новой Сербии. Исчезнувшая с карт Федоровка находилась где-то недалеко от Красноселья и Елисаветградки (теперь Александровский район Кировоградской области). Следы ее стоит поискать хотя бы потому, что это была столица любви Афанасия Фета (впрочем, лучше сказать: столица его любовной лирики).

В воспоминаниях поэта Мария Лазич представала как высокая «стройная брюнетка» с «необычайной роскошью черных, с сизым отливом волос». Была она «великолепной музыкантшей». В 1847 г. способности Марии высоко оценил приехавший с концертом в Елисаветград прославленный Ференц Лист. По словам Фета, Лист написал в альбом Марии Лазич «прощальную музыкальную фразу необыкновенной душевной красоты», и потом Мария не раз повторяла эту фразу на рояле. «Под влиянием последней я написал стихотворение: Какие-то носятся звуки И льнут к моему изголовью…» — вдохновение Листа отозвалось в душе Фета стихами.

Мария Лазич давно знала и любила стихи Фета. И вот в скромной федоровской усадьбе он неожиданно сам предстал перед ней! Удивительно ли, что «сдержанной, чтобы не сказать строгой», живущей напряженной внутренней жизнью и наверняка чувствующей себя духовно одинокой Марии Лазич Фет был не просто интересен. Духовное общение пробудило в ней любовь. «Мы не успевали наговориться, — вспоминал Фет о своих приездах в Федоровку. — Бывало, все разойдутся по своим местам, и время уже за полночь, а мы при тусклом свете цветного фонаря продолжаем сидеть в алькове на диване. Никогда мы не проговаривались о наших взаимных чувствах…»

Афанасию Фету было 28, Марии Лазич — 22. Он скоро понял, что их разговоры о романах Жорж Занд, чтение стихов перерастают в нечто иное, — в «гордиев узел любви». «Пойду в поход — себя не жаль, потому что черт же во мне, а жаль прекрасного созданья, — писал Фет всепонимающему Борисову. — …Я не женюсь на Лариной, и она это знает, а между тем умоляет не прерывать наших отношений, она передо мной чище снега — прервать неделикатно и не прервать неделикатно — она девушка — нужно Соломона…»

Фет мог бы повторить, имея в виду себя самого, слова Пантелеймона Кулиша, путешествовавшего в этих же краях за несколько лет до него: «Мысль стоит у меня на страже чувства». Корнета Фета не покидала мысль о невозможности брака с Марией Лазич. Женись он на ней — и пришлось бы навсегда распрощаться со своей мечтой. «У ней ничего, и у меня ничего…» Их счастье невозможно, — не сомневался Фет, потому и писал Борисову, что «несчастный гордиев узел» затягивается «все туже», а разрубить его мечом у него нет «духу и силы».

«Разрубила» Мария, или, может, сама судьба. Фету вскоре рассказали о трагедии в Федоровке: Мария Лазич сгорела в огне, вспыхнувшем в ее комнате от неосторожно оставленной папиросы. Белое кисейное платье девушки загорелось, она выбежала на балкон, потом бросилась в сад. Но свежий ветер только раздул пламя… Умирая, Мария будто бы просила сохранить его, Фета, письма. И еще просила, чтобы его ни в чем не винили…

«Судьба не могла соединить нас», — резюмировал, словно оправдываясь, Фет в письме другу. Лучший исследователь его творчества Б.Бухштаб, ища ответ на вопрос о природе этого «жестокого романса», высказал очень тонкую и, пожалуй, верную мысль: «Не был ли Фет вообще способен только на такую любовь, которая тревожит воображение и, сублимируя, изживает себя в творчестве?» Да, несостоявшееся любовное чувство сублимировалось в чувство поэтическое; из него же родились удивительные фетовские стихи, навеянные воспоминаниями о Марии Лазич. В одном из таких стихотворений поэт «разговаривает» со «старыми письмами»:

Я вами осужден, свидетели немые
Весны души моей и сумрачной зимы.
Вы те же светлые, святые, молодые,
Как в тот ужасный час, когда прощались мы.
А я доверился предательскому звуку —
Как будто вне любви есть в мире что-нибудь!
— Я дерзко оттолкнул писавшую вас руку,
Я осудил себя на вечную разлуку
И с холодом в груди пустился в дальний путь…

«Как будто вне любви есть в мире что-нибудь…» По существу, это итог. Итог, вобравший в себя свои и чужие страдания, беззаветность женской любви, запоздалые прозрения. И, конечно, отблески того огня…

P.S. В 1850 г. в Москве после трехлетних мытарств вышел сборник «Стихотворения А.Фета», подготовленный поэтом еще во время службы в Новогеоргиевске. «Эти годы были расцветом его поэтической деятельности», — написал первый биограф Фета Николай Страхов. В версию о «сумасшедшем доме» и «Камчатке» он не поверил…

Всеукраїнська газета  "День".-2002- 29 - 30 листопада                             http://www.day.kiev.ua/95721/

Практичне заняття "Моя майбутня професія"






    У рамках програми "Бібліоміст", відбулося чергове практичне заняття.На цей раз воно присвячене  роботі в програмі Word по  створенню брошури "Моя майбутня професія". Це заняття є продовженням години інформації "Професіями від "А" до "Я"", яка пройшла 5 листопада з старшокласниками школи - інтернату №1 для слабозорих. На годині  інформації підлітки ознайомились з пошуком   роботи в Інтернет, відвідавши веб - сторінки державної  Служби зайнятості, інтернет-портал "Труд". Переглянули презентацію сайту "Моя професія" . Тож  зараз , змогли вибранній професії присвятити буклет та роздрукувати його.


 
 

вівторок, 13 листопада 2012 р.

                                  

                                       Наш скарб - рідна мова!

                                                 
О, мово рідна! Їй гаряче
віддав я серце недарма.
Без мови рідної, юначе,
й народу нашого нема.

 Мова – то цілюще джерело, і хто не припаде до нього вустами, той сам всихає від спраги.
День української писемності та мови щороку відзначається в Україні 9 листопада. Він установлений у 1997 р. Указом Президента України «Про День української писемності та мови». Цього дня вшановують пам'ять преподобного Нестора Літописця. Саме з  подвижницької праці цього ченця Києво-Печерського монастиря починається писемна українська мова.
Для кожного народу дорога йому рідна мова, а нам найдорожча – українська мова. Наша мова співуча, мелодійна, багата. «Рідна мова дорога людині, як саме життя» - говорить народна мудрість.
Народ говорить, - що слово до слова – зложиться мова.  Т.Г. Шевченко так сказав про мову: «Ну, щоб, здавалося слова… Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється, ожива, як їх почує!»
Панас Мирний говорив: «Найбільше й найдорожче добро в кожного народу – це його слова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування».
Той хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе.
Про це, і ще про багато цікавинок ,читачі дізнались зі свята мови " Рідна мова", яке нещодавно пройшло в нашій  бібліотеці. Діти змагались у різних конкурсах: читали виразно вірші про мову, відгадували загадки, промовляли скоромовки, з слова граматика, утворювали нові слова, показували  знання з правопису та ін. Переможцем змагань став Бородін  М., котрий отримав в подарунок книгу сучасного українського письменника.

Всім прийшлась до вподоби презентація "Наша мова солов'їна"