вівторок, 28 грудня 2021 р.

Веселі конкурси на Новий рік: для дитячого ранку або корпоративу


Новий рік - добрий привід зібратися з сім'єю, друзями або колегами і гарненько повеселитися. Адже відома приказка говорить, що тоді і весь рік будуть веселощі. У цю ніч забудьте про всі проблеми і турботи і посмійтеся від душі. Веселі конкурси для великої компанії скрасять ваше свято.

Конкурси на Новий рік для дорослих

"Вгадай мелодію"

Цей конкурс вимагає невеликої підготовки. Для нього потрібно заздалегідь записати кілька відомих пісень у зворотному порядку. Після цього учасники конкурсу повинні розгадати зашифровану пісню.

"Хто я?"

Цей "бородатий" конкурс розвеселить компанію на будь-якому святі. Учасники конкурсу пишуть на листочках імена відомих людей або вигаданих персонажів. Жеребкуванням вибирають одну людину, яка бере участь у конкурсі. Вона не дивлячись вибирає папірець, показує іншим учасникам і має вгадати загаданого персонажа за допомогою питань, на які можна відповісти "так" або "ні".

"Дегустатор"

Учасникам конкурсу зав'язують очі, а ведучий дає спробувати їм різні новорічні страви. Після чого учасники повинні розгадати рецепт ласощів. Особливо веселим вийде конкурс, якщо дегустаторам дістанеться незвичайний делікатес на кшталт олів'є з цукерками.

"Поет"

Ведучий озвучує речення, яке буде початком вірша. Учасники повинні один за одним придумати наступні римовані рядки і скласти великий вірш. Темою вірша може бути зима або Новий рік.

"Побажання"

Кожен учасник на папері пише свої побажання на Новий рік від Діда Мороза і розповідає, як він провів минулий рік. При цьому не можна називати себе. Після цього вся компанія повинна вгадати автора кожного листа. Якщо автора не вгадають, то він переміг.

"Ні слова правди"

Ведучий заготовлює багато питань на новорічну тематику. Наприклад:

  • Кого наряджають на Новий рік?
  • Про що твій улюблений новорічний фільм?
  • Як ти провів минулий рік?
  • Кого ліплять взимку зі снігу?
  • Що запускають в небо в новорічну ніч?

Ведучий швидко ставить питання гравцям, а вони повинні відповісти, не говорячи ні слова правди. Якщо хтось дасть правдиву відповідь - йому придумують покарання. Наприклад, засунути кілька часточок мандарина за обидві щоки.


Конкурси на Новий рік для дітей

"Поки годинник 12 б'є"

Дітям роздають листочки і фломастери. Потім просять намалювати на листочку якомога більше новорічних подарунків і засікають 12 секунд. Хто встигне намалювати найбільше предметів - переможе.

"Дістань приз"

Для конкурсу їстівний приз (наприклад шоколадне яйце) загортають у багато шарів паперу або фольги. Дітей ділять на команди. Кожній команді вручають приз і засікають час. Учасники передають приз один одному, знімаючи по одному шару. Переможе команда, яка перша зніме весь папір і добереться до солодощів.

"Китайський Новий рік"

Дітям роздають тарілки з дрібно нарізаними фруктами, сиром, крабовими паличками та іншими продуктами. Після цього роздають китайські палички для їжі. Учасники повинні якомога швидше з'їсти їжу тільки за допомогою паличок.

"Послання для Діда Мороза"

Дітей розділяють на кілька команд і кожної готують секретне послання для Діда Мороза. Наприклад: "31 грудня Снігуронька чекає Вас біля міської ялинки разом з мішком подарунків". Послання говорять тільки одному учаснику. Після цього учасники повинні пошепки по ланцюжку передати один одному послання. Перемагає команда, яка швидше і правильніше за всіх передасть повідомлення Дідові Морозу.

"Збери пазл"

Дітей ділять на невеликі команди і кожній дитині надягають товсті рукавиці. Командам роздають нескладний пазл з маленькою кількістю деталей. Після цього кожна команда повинна на швидкість правильно зібрати пазл в рукавицях.

https://www.unian.ua/lite/holidays/konkursi-na-noviy-rik-2022-dlya-ditey-i-doroslih-11648854.html

неділя, 19 грудня 2021 р.

 
Всі діти, які були чемними у цьому році у ніч на 19 грудня отримують подарунки. Приносить їх Святий Миколай. Це один із святих, якого знають усі діти. Його чекають, йому готують пісні, вірші, пишуть листи і безмежно люблять.

Історія святого Миколая

Миколай народився між 270 та 286 роками у місті Патара. Нині – це територія Туреччини. Миколай був єдиним сином у дуже релігійній родині. Коли він виріс, його висвятили у священики. Миколай рано втратив своїх батьків і отримав великий спадок, адже його родина була досить заможною. Проте Миколай не витрачав гроші для себе, він вирішив допомагати тим, хто того потребував цього - купував їжу нужденним, одяг та іграшки дітям.

Свої добрі справи Миколай робив таємно. Проте ніщо не залишається у секреті до віку. Його вистежили і всі навколо дізналися, хто насправді є добродійником. Люди настільки були вражені, що вирішили обрати його єпископом.

За свого життя Миколай зробив чимало добрих справ. Він визволяв полонених, годував нужденних, рятував тих, кого було засуджено до смертної кари.

Традиція таємно дарувати подарунки з’явилася після того, як Миколай допоміг трьом сестрам. Бідні дівчата були уже на виданні, проте ніхто не хотів їх брати за дружин, адже були вони дуже бідними. Миколай вирішив допомогти їм і поклав для кожної на камін по мішечку із грішми. Ці мішечки впали у шкарпетки, що сушилися на теплому там. Так і з’явилася традиція класти подарунки у шкарпетки, що вивішували на каміні. В Україні подарунки також кладуть у взуття чи під подушку. 

Історія говорить, що святкувати День святого Миколая почали у Середньовічній Німеччині. Батьки клали у шкарпетки дітям подарунки, проте робили це обов’язково вночі, щоб діти вірили у святого Угодника. Цілком ймовірно, що саме з Німеччини ця традиція перекочувала до Польщі. Оскільки Україна входила до складу Речі Посполитої, то згодом традиція дарувати подарунки на День святого Миколая з’явилася і в українських родинах.

Святкування Дня Святого Миколая

Відзначають день Миколая Чудотворця 19 грудня, у день його смерті. Не всі знають, проте це не єдина дата, коли в Україні згадують цього святого. Навесні, а саме 22 травня, теж відзначають день Миколая. Саме у цей день мощі Чудотворця перенесли з турецької Лікії до італійського Барі.

Оскільки Україна протягом своєї історії входила до складу різних країн, зокрема західних, тож тут є традиція святкувати День Миколая також за західним стилем. На Закарпаття поширена традиція, коли у змішаних сім’ях день святого відзначають 6 та 19 грудня. Коли мама – угорка, словачка, а тато українець, чи навпаки, то діти мають подвійне свято.

Коли б і хто б не святкував День святого Миколая, всі знаю, що просто так подарунки ніхто не отримає. Вже на початку грудня батьки та всі родичі починають цікавитися у малечі, чи були вони чемними весь рік, чи допомагали батькам. Навіть, якщо не були, то у цей період всі стають дуже хорошими і намагаються допомогти мамі і татові, адже ніхто не хоче отримати різку замість подарунка. Зазвичай дарують дітям солодощі, іграшки, елементи святкового декору, книги та одяг.

Замовляють подарунки діти, пишучи листи до Чудотворця. Листи віддають батькам, чи самому святому Миколаю. Зустріти Чудотворця можна у його резиденції. Чимало таких святкових зон відкривають напередодні 19 грудня. Та від дітей буває складно сховати правду і чим дорослішими вони стають, тим більше деталей помічають. Темне волосся під сивою чуприною, відклеєна борода – такі казуси трапляються зі "святими Миколаями", тож батькам доводиться доводити, що Миколай справжній. Або ж розповідати, що святий має відвідати всіх дітей світу, тому він має помічників, які його підміняють.

Пісні на святого Миколая

Діти ще до 19 грудня починають вчити вірші та пісні, щоб показати свої таланти Миколаю. Навідоміша - "Ой хто, хто Миколая любить". Один із найстаріших записів цієї пісні на українскому телебаченні – у виконанні Оксани Білозір. Його записали на Львівськму телебаченні. 




четвер, 4 листопада 2021 р.

День інформації "Лунай, величне наше слово"


День української писемності та мови – державне свято, яке щороку відзначається в Україні 9 листопада.
Традиційно, в День української писемності та мови відзначають найкращих популяризаторів українського слова, заохочують видавництва, які випускають літературу українською мовою, пишуть всеукраїнський радіо диктант національної єдності, проводять тематичні конкурси, різноманітні заходи тощо.
Бібліотека - філія №8 не залишається осторонь святкування Дня української писемності та мови. З нагоди свята, у бібліотеці 7 листопада пройде День інформації "Лунай, величне наше слово" мета якого - привернути увагу молоді до проблеми читання, змінити психологічне ставлення молоді до книги, до краси та мелодійності рідної мови, , яка єднає націю і створює її індивідуальне обличчя.
Протягом дня в бібліотеці пройдуть різноманітні заходи, присвячені Дню української писемності та мови.
Їх мета: розширювати знання молоді про красу і багатство рідної мови, пробуджувати почуття національної гідності, виховувати любов та бажання спілкуватися українською мовою.
Напередодні свята в читальній залі бібліотеки буде оформлено ряд книжкових виставок-інсталяцій: «Зоряний дощ у Світловодську», «Бібліографічний калейдоскоп», «О рідна мово! Ти – голос поколінь, землі віків…», «Читаймо зі смаком», «Осінній карнавал нових книг» та ін.
Відвідувачі зможуть взяти участь в інтелектуальній грі «Мова моя українська, батьківська, материнська» та у квесті «До мови доторкнімось серцем» під час цих заходів учасники розширять свої знання і дізнаються цікаві відомості про рідну мову.
Протягом дня відбуватимуться екскурсії, де присутні ознайомляться з новинками літератури, яка надійшла до книгозбірні протягом року.

середа, 3 листопада 2021 р.

«Періодика для початкової школи»


 Бібліотека покликана допомагати читачеві у виборі потрібної літератури, у знаходженні інформації по запиту, а також сприяти в зацікавленні читачів книгою.                          

Нещодавно у приміщенні   бібліотеки відбувся захід «Періодика для початкової школи» з учнями 3 - 4 кл класів. Бібліотекар  познайомила маленьких читачів з періодичними виданнями, активізувала інтерес до них, показала як  самостійно користуватися журналами та газетами, на що звертати увагу насамперед, виховувати любов до рідного слова. Прорекламувала  дитячі журнали «Стежинка», «Пізнайко», «Весела перерва».

                                            

Учні дізналися про поняття «число журналу», «рік видання», «примірник»,  хто формує журнал та газету, з яких етапів складається створення журналу. Учні познайомилися з пам’ятками про правильне читання періодичних видань, оглянули виставку журналів та газет. Отож, підсумували ми нашу зустріч тим, що періодичні видання дарують нам щасливі миті пізнання чогось нового.

понеділок, 1 листопада 2021 р.

ІСТОРІЯ КІРОВОГРАДЩИНИ В КІНОДОКУМЕНТАХ

    Що собою являє кінодокумент та яка його роль у краєзнавстві? Стосовно другої частини запитання напрошується відповідь: нині кінодокумент – як історичне джерело – недооцінений. Справа тут у специфічному носії інформації про минувшину нашого краю. У технологічному плані залишається проблемою демонстрація, збереження і оцифрування старих плівок, які з часом можуть і зіпсуватись, адже немає нічого вічного, особливо якщо воно матеріальне. Поки цього не сталося, давайте розглянемо, що вдалося кінооператорам та режисерам створити про Кіровоградщину за декілька десятиліть. З’ясуємо, де це добро зберігається, встановимо його походження і конкретне місце “прописки”.

   Але зараз дещо уточнимо. Отже, кінодокумент – це аудіовізуальний документ, що містить зафіксовані на світлочутливій плівці за допомогою кінематографічної техніки предмети у вигляді послідовно розміщених фотографічних зображень, а також може мати звукову доріжку. Під час його перегляду при швидкій зміні окремих зображень (24 кадри за секунду) складається враження руху. Кінодокументи створюються безпосередньо в момент події, забезпечуючи наочність і високу оперативність інформації. Наочність обумовлюється динамічним показом зафіксованих явищ. Оперативність полягає в можливості подання значного обсягу даних за короткий проміжок часу. Кінодокументи класифікують: за жанрами кіно (документальне, науково-популярне, навчальне, ігрове та інше); формами відзнятого матеріалу (фільми, спецвипуски, хроніки, кіно- і телесюжети); за способом зйомки і проекції (німі, звукові, чорно-білі, кольорові, широкоформатні, панорамні, поліекранні).

   З другої половини 40-х до кінця 80-х років XX cтоліття документальною кінозйомкою на території Кіровоградської області займалися співробітники «Укркінохроніки», Харківського та Київського телебачення, «Укртелефільму», «Київнаукфільму» та Республіканської студії телебачення. Відзнятий матеріал випускався у кіножурналах «Радянська Україна», «Піонерія», «Україна сьогодні», «Радянський спорт», «Сільське господарство України», «Молодь України», збірниках кіносюжетів і телесюжетів, які зберігаються у найбільшому сховищі кінодокументів нашої країни – Центральному державному кінофотофоноархіву імені Г.С. Пшеничного (м. Київ). У фондах ЦДКФФА міститься близько 500 документальних кінохронік, спецвипусків, кіносюжетів, телерепортажів, кіно- й телефільмів про наш край та його талановитих людей. Це дійсно унікальний літопис насиченого та різноманітного життя Кіровоградщини майже за півстоліття.

   Одразу після закінчення німецько-радянської війни розпочинається відновлення господарства та промисловості, у якому брали участь трудівники села й міста. Відбувається пошук нових ресурсів. Зокрема, впродовж 1946 – 1951 років відзнято відкриття Байдаківського родовища бурого вугілля в м. Олександрія, його добування відкритим способом та виготовлення вугільних брикетів на фабриці. У 1948 році очільнику тракторної бригади Малопомічнянської МТС Новоукраїнського району Олександру Гіталову  як передовику сільського господарства України вперше вручено медаль Героя Соціалістичної праці та орден Леніна. Відтоді і аж до скону радянської влади в образі знаного механізатора і наставника молоді він буде абсолютним чемпіоном серед відомих земляків по перебуванню на кіноекрані та найбажанішою персоною для телеоператорів. Кіровоградське машинобудування представлено в кіносюжеті «Машини – селу» (1949 р.) – про розробку сівалки для лісового господарства на заводі «Червона Зірка». У подальшому хронікери більше не оминатимуть увагою випуск нової техніки в місті.

   Ознайомившись з кінодокументами цього періоду, можна зрозуміти чому «нове – це добре забуте старе». Традиції проведення агропромислових виставок були закладені в нашому регіоні задовго до нинішнього щорічного «АгроЕкспо». Свідченням цього є сюжети 1950 – 1955 років про обласні сільськогосподарські виставки та документальний фільм «Кіровоградська сільськогосподарська виставка» (режисер Н. Капітула, 1951 р.). Цікавим є висвітлення виробництва електроенергії в Гайворонському районі. Тут холодною зимою 1954 року саме вводили у дію Березівську міжколгоспну ГЕС.  Про трудові звершення розповідалося за допомогою кінопересувок, які працювали від енергії дизельних генераторів. Одну з таких привезли на вулиці с. Олександрівки, де й показували фільм та сатиричну кіногазет
Техніка на будівництві Кременчузької ГЕС. 1959р.
   Друга половина 1950-х років ознаменувалась для Кіровоградщини масштабним будівництвом Кременчуцької ГЕС. Всі етапи гігантського спорудження відображено у кінодокументах – від закладення пам’ятної дошки (січень 1956 року) до офіційного відкриття ГЕС вже у 1962 році. Поряд з роботою монтажників, бульдозеристів, зварників, арматурників та кранівників зафіксовано і розбирання житлових будинків у Новогеоргієвську, (липень 1959 року), на місці якого буде водосховище – задокументували руйнування, звичайно, на вимогу часу та за наказом партії. Після смерті Сталіна й розвінчання культу його особи, а потім ще деяких «культиків» нижчого рівня, настає відносне послаблення тоталітарного режиму. Звільнили багатьох засуджених, згадали про культуру та навіть українських письменників. У 1957 році з нагоди 50-річчя смерті драматурга Івана Карпенка-Карого у селі Миколаївка проводиться покладання вінків та мітинг. Окрім цього, в кіносюжеті «Народна шана» – вперше, але не востаннє – показано будинок-музей та експонати на Хуторі Надія.

Якось філологи пожартували, що в період волюнтаризму та непослідовності


   Хрущова переслідувала літера «К»: космос, кукурудза, Карибська криза. Якщо остання – міжнародні відносини, то прагнення до вивчення космосу та вирощування великих врожаїв кукурудзи були й на Кіровоградщині. Наприклад, члени астрономічного гуртка Нової Праги ведуть спостереження за зірками та штучними супутниками Землі. Сюжет «Юні дослідники космосу» знятий у шкільній обсерваторії у грудні 1957 (!) року. Про кукурудзяну кампанію також можна дізнатися не лише з підручників історії. Спочатку врожай калібрували та сушили на Кіровоградському заводі з обробки гібридного та сортового насіння. Потім кукурудзу сіяли квадратно-гніздовим методом на полях колгоспу імені Чапаєва (квітень 1959 року, сюжет «Важливе починання»). Закономірним результатом цих заходів стає збирання «цариці полів». У сюжеті «Зобов’язання виконано» це відбувається на території Знам’янського і Компаніївського районів. Мабуть, виконуючи якийсь план, відповідальні товариші потім ще довго роздивлялися урожай китайського сорту кукурудзи «Золота імператриця».

   Було й таке, що за працею простих колгоспників наглядали. Небайдужі громадяни – члени штабу «Комсомольський прожектор» – пильно перевіряли якість виконаних робіт в одному з колективних господарств Ульяновського району. Зберігали правопорядок теж свідомі громадяни. У нашому випадку йдеться про бригаду сприяння міліції в Новоукраїнському районі та проведення товариського суду над затриманими порушниками (1958 рік, «Червоні пов’язки»). Допомагали міліції й народні дружини. Непересічну подію зафільмували в 1958 році (сюжет «Заслужена нагорода») – Кіровоградську область за особливі успіхи в розвитку сільського господарства відзначено орденом Леніна (вручають керівникам області).

   Через комуністичну атеїстичну ідеологію не знімали сюжети про релігію. Як виняток збереглася кінохроніка, в якій ці моменти розглядались під певним кутом або навіть висміювались. В олександрійському будинку культури проводився антирелігійний вечір з перевиховання віруючих – виступає лектор, каються колишні «сектанти» (вересень 1959 рік, «Вони порвали з релігією»). Як не дивно, на межі десятиліть знайшлось в кінострічках місце для учнівської молоді та підлітків. Зокрема, в об’єктив кінокамери потрапили учениці Бобринецького училища механізації сільського господарства на теоретичних та практичних заняттях («Дівочі турботи»). А в дитсадку тресту «Олександріявугілля» невимушено граються і танцюють діти. Поглянувши в кіно через роки, можливо хто й себе впізнає? Водночас не забували й про жіноцтво. До 8-го березня готувались спецвипуски про героїнь та передовиків праці: М. Покотилову з Новомиргорода, яка під час війни врятувала шістьох радянських воїнів, жінку-бригадира на будівництві Кременчузької ГЕС Р. Приходько та інших. Ще одна тема документальної кінозйомки на початку 1960-х – це спорт. Республіканські змагання з парашутного спорту у Кіровограді, обласні спартакіади з легкої атлетики, ну і, звичайно ж, гонки на мотоциклах, а саме – перший етап всесоюзних змагань з мотокросу (жовтень 1962рік, «Траса відважних»).

Мотокрос на Завадівці. поч. 1960-х років

   Наступні двадцять п’ять років теж зафіксовано на плівці разом з усіма тодішніми особливостями та атрибутами. Відмінною ознакою, починаючи з середини 60-х, є перехід до зйомок, у яких більше уваги приділяється культурі, науці та освіті. Загалом кінодокументи цього періоду можна розділити на декілька тематичних груп: промисловість, будівництво, спорт, освіта, медицина, сільське господарство, наука, природа краю, культура, історична пам’ять про німецько-радянську війну. На трьох останніх пропоную зупинитись детальніше. Отже, природа. Для географічного краєзнавства будуть корисними фільми про дендрологічний парк «Веселі Боковеньки», який розташований в Долинському районі – «Ландшафт и город» (режисер Л. Онуфрієв, 1967 рік), «Парк заповедный» (режисер В. Гузик, 1982 рік), телефільм «Город мой Светловодск» (режисер О. Машкара, 1979 рік), присвячений 25-річчю заснуванню нового міста, та сюжет «Види р. Інгул» (1983 рік).

   Чільне місце серед документалістики на плівці посідають фільми і репортажі про письменників, театральне мистецтво та відкриття музеїв. Телесюжет «Михайло Стельмах на Кіровоградщині» (1967 рік) показує нам письменника у Знам’янській середній школі № 3, де він читає свої вірші учням та дає автографи. Кінофільм режисера Е. Головні «Карпенко-Карий (Іван Карпович Тобілевич). Сторінки життя і творчості» (1971 рік) присвячений видатному драматургу і корифею українського театру. До
70-річчя з дня народження Ю.І. Яновського відбувається відкриття меморіального музею письменника на його батьківщині в с. Нечаївка Компаніївського району (вересень 1972 року). Про відомого земляка в 1978 році створено документальний фільм «Вершники Юрія Яновського» (режисер І. Слісаренко). Не залишилося осторонь знімальної групи і 80-річчя «інженера людських душ». У сюжеті «Вшанування пам’яті» (1982 рік) про свого колегу розповідає класик української літератури Олесь Гончар. Обов’язково знімали урочисті події пов’язані з театром: відкриття фестивалю театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти» в селі Миколаївка Кіровоградського району (1980 рік), нагородження Кіровоградського українського музично-драматичного театру Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР у зв’язку зі 100-річчям створення першого українського професійного театру (1982 рік). У тому ж році – відкриття кімнати-музею корифеїв української сцени у приміщенні театру імені М.Л. Кропивницького.

   Переглядаючи документальні кадри, переконуєшся, що статус танцювальної столиці України наш обласний центр отримав зовсім не випадково. Задовго до перемоги у проєкті «Майданс» дарували людям радість наші знані колективи. Підтвердження цього – в архівах. Сюжет «Там, де Ятрань» (1965 рік), телефільм «Ятрань» (Режисер Р. Єфіменко,
1970 рік), кінофільм «Свято райдуги» (Режисер К. Самофалова, 1977 рік) – це все репетиції, виступи та концерти Заслуженого самодіяльного ансамблю народного танцю УРСР «Ятрань». Але ж не одним «Ятранем» багата Кіровоградщина. З минулого постають виснажливі тренування артистів хореографічного ансамблю «Пролісок», які в кінцевому результаті увінчались успіхом, – колектив був удостоєний Республіканської премії ім. М. Островського («Танцює «Пролісок», 1982 рік). Активно працювала команда народного ансамблю пісні і танцю Кіровоградського міського будинку культури ім. В. Компанійця «Весна». Його учасників гостинно зустрічають з квітами після повернення з Міжнародного фольклорного фестивалю у Великобританії («Весна» – ансамбль популярний», 1984 рік). Тепер поглянемо на районний рівень, де також були талановиті виконавці. Наприклад, гурт художньої самодіяльності «Туріяни». З кінодокументів відомо про їх виступи на святі «Невичерпні джерела» у с.Турія Новомиргородського району (1985 рік). Або фольклорно-етнографічний ансамбль с. Липняжка який був учасником Всесоюзного огляду самодіяльної художньої творчості, присвяченого 40-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні («Народні таланти»). І на завершення про культуру – це її поєднання з наукою, де відзначилися наші колеги-попередники. У телесюжеті «Унікальна знахідка» (1982 рік) співробітники краєзнавчого музею та історичного факультету Кіровоградського педінституту імені О. Пушкіна перебувають на археологічних розкопках у Світловодському районі (ділянка Власівського кар’єру). Віднайдені ними речові пам’ятки стали експонатами і сьогодні їх можна побачити в експозиціях Кіровоградського обласного краєзнавчого музею.

   Історична пам’ять поняття неоднозначне можливо тому, що одну й ту ж саму подію кожна людина згадує по різному. Годі й говорити про перебіг подій німецько-радянської війни (1941 – 1945 рр.) та її наслідки. Одноосібно це важко зрозуміти, оцінити, описати, проаналізувати та ще й зробити певні висновки. Але справа не тільки в цьому. У 1970-х роках виникла проблема при створенні радянського міфу про Велику Вітчизняну війну. Виросли нові покоління, які мали про неї приблизне уявлення і могли щось дізнатись хіба що від своїх батьків або «керівників». Задля виховання патріотизму в арсеналі ідеологів знайшлися різні методи формування свідомості «радянської» людини. Регулярними стають зустрічі школярів із ветеранами та спільні заходи з учасниками бойових дій та партизанського руху. У телесюжеті «Зустріч ветеранів» (1971 р.) колишні воїни 88-ї гвардійської Запорізької стрілецької дивізії приїздять на місце боїв у роки німецько-радянської війни в с.Кам’янече Новоархангельського району та спілкуються з місцевими жителями. А в Києві зустрічають учасника боротьби з нацистами в Кіровоградській області Отто Сімона (псевдонім «Гаррі»). З колишніми партизанами-побратимами він покладав квіти на могилу Невідомого солдата (1976 р.). Потім встановлювали меморіальні дошки підпільному обкому ВКП(б) у Кіровограді («На честь підпільників», 1984 р.) та райкому у Знам’янці («У пам’яті народній», 1985 р.). Саме тим комітетам, члени яких, втекли ще до приходу німецьких військ, а ті що й залишилися, фактично не займались розгортанням підпільно-диверсійного руху на території Кіровоградщини.

   Про Степовий рейд партизанського з’єднання під командуванням генерал-майора, Героя Радянського Союзу М.І. Наумова, що пройшов також через наш край у 1943 році, було створено документальний фільм з 2 частин – «Где вместе сражались они» (режисер В. Шестопалова, 1984 р.). У ньому ветерани війни діляться своїми спогадами з юними учасниками пам’ятних заходів та зафіксовано вид с. Шляхове Новоархангельського району, біля якого відбувся бій радянських партизанів з нацистами. Телесюжети «Меморіал», «Подвиг «Спартака» – безсмертний» (1978р.) присвячені відкриттю меморіального музею підпільної комсомольської організації «Спартак» у с. Красногірка Голованівського району, яка діяла тут під час німецької окупації. Також про цю організацію відзнято кінофільм «Нескорений спартак» (режисер В. Артеменко, 1980р.), в якому виступає колишня підпільниця Г. Дабіжа. Про жінок села Підвисоке Новоархангельського району, які втратили чоловіків на війні, та їхню нелегку долю розповідають три сюжети з використанням воєнної кінохроніки «Жди меня и я вернусь…» (1980 р.), «Пам’ять серця», «Солдатські вдови» (1985 р.). У епіцентрі тих сумнозвісних подій, що закарбувала в собі Зелена Брама, де чутно відлуння жорстоких боїв, зафільмували покладання квітів до пам’ятника односельцям, які загинули в роки війни.

   Безперечно в нашому короткому огляді заслуговує на згадку тема дитинства і материнства. Оскільки в зібранні ЦДКФФА ім. Г.С. Пшеничного є лише декілька кінодокументів на цю тему, пропоную побіжно з ними ознайомитись. Отже, благодійники-умільці в Кіровограді переобладнали літак Ан-24 на кінотеатр і подарували дітям. А телеоператори вже відзняли його для історії: загальний вид, салон-зал та стюардесу-контролера («Подарунок дітям – літак», 1977 р.). Материнство представлене телесюжетом про привітання багатодітних матерів у Новгородці (1985 р.) та документальним фільмом «Мати» (Режисер Е. Дмитрієв, 1983 р.). У останньому йдеться мова про матір вчителя, члена-кореспондента АПН СРСР В.О. Сухомлинського.

   Що ж до видатного педагога, то кінооператори зацікавилися ним у 1960 році. Була відзнята короткометражна стрічка «Життю назустріч», в якій на прикладі провідних шкіл Одеси, Києва, Харкова, Ялти і с. Павлиш Онуфріївського району Кіровоградської області розповідається про виробниче навчання учнів. Показано як Василь Олександрович грає з дітьми у волейбол, розмовляє з агрономом та правлінням колгоспу. У кінохроніці 1968 року (квітень) зображуються учні середньої школи під час заняття, за роботою в майстерні, в саду. А директор Павлиської школи, заслужений вчитель УРСР В. Сухомлинський розповідає про проблеми виховання дітей у школі. Прижиттєвим є кінофільм «Учитель», (режисер О. Криварчук, 1970 р.) в якому Герой Соціалістичної праці проводить урок, спілкується на педагогічній раді, перебуває з учнями на екскурсії та дає інтерв’ю. Вже після смерті українського педагога, з нагоди відкриття йому пам’ятника у Павлиші, був відзнятий репортаж «Людині і вчителю» (1972 р). У 1977 році режисер Л. Михалевич із використанням фотодокументів та кінохроніки створив біографічний фільм «Серце віддаю дітям». На цих документальних кадрах спогадами про В. Сухомлинського діляться дружина, друзі та колеги по роботі. У наступному році на плівці зафіксували масштабне відзначення 60-річчя відомого педагога. У фондах архіву є кінодокумент щодо відвідування учасниками Всесоюзної науково-практичної конференції «Сухомлинський і актуальні проблеми сучасної школи» меморіального музею у Павлиській загальноосвітній школі (репортаж «Сухомлинському – 60», 1978 р.).

Кадр з кінофільму “Серце віддаю дітям”. 1977р.

   З появою у 1960 році місцевого телебачення до процесу кінознімання на території Кіровоградщини долучається комітет по телебаченню і радіомовленню обласного виконавчого комітету. Пізніше цю важливу справу продовжила Кіровоградська обласна державна телерадіокомпанія (КОДТРК). До речі, в історичних кінокадрах збереглися й наочні докази існування аматорської телестудії, яка була прообразом професійного телебачення та його попередником. У «кінооко» техніки потрапили телевізійна вишка, пульт керування та оператор за роботою аматорської телестудії заводу «Червона зірка» (1959 р.). Але повернімось до кінозйомки. Здобуток вищезазначених організацій – 250 кінодокументів, які зберігаються в Державному архіві Кіровоградської області (ДАКО). Кіносюжети, репортажі, телефільми висвітлюють будівництво, освіту, транспорт, промисловість, культуру, важливі і знакові події суспільно-політичного життя нашого краю та його працьовитих людей. Враховуючи фіксацію події як історичного факту, найбільш цінними та інформативними, в якості першоджерела, є репортажні зйомки. Зокрема, пуск тролейбусної лінії в Кіровограді (1967), відкриття дитячої міської стоматологічної поліклініки (1967), музею письменника І. Микитенка в с. Рівне Новоукраїнського району (1967), нагородження танцювального колективу «Ятрань» золотою медаллю IX всесвітнього фестивалю молоді (1968), відкриття пам’ятника М.Л. Кропивницькому в Кіровограді (1969), Кіровоградського музичного училища (1971), нової міської автотелефонної станції (1972), аеропорту та аеровокзалу в Кіровограді (1974), вручення заводу сільськогосподарських машин «Червона Зірка» ордену Жовтневої Революції (1974), відкриття Кіровоградської ДЮСШ (1975), виставки творів живопису Кіровоградської обласної картинної галереї (1976), сільської музичної школи в с. Богданівка Знам’янського району, (1977), урочиста зустріч випускників 1935 року загальноосвітньої школи № 14 в Кіровограді (1977), відкриття шахти Новомиргородська, (1980), пам’ятника Т. Г. Шевченку (1982) і школи № 20 (1986) у Кіровограді, художньої виставки П.П. Оссовського (1986) та обласної виставки документальної і художньої фотографії (1987).

   У кіносюжетах ми бачимо відзначення пам’ятних та ювілейних подій, таких як 24-а річниця звільнення Знам’янки від німецьких окупантів (1967), 100-річчя заснування м. Помічна (1968), 25-річчя визволення Олександрії від нацистів (1968), 50 років з дня Канізького повстання (1968), 25-річчя очищення Маловисківського району від німецько-фашистських військ (1969), Кіровоградському заводу сільгосптехніки – 100 років (1974), 50-річчя Кіровоградського педагогічного інституту (1980) та інші. До 30-річчя звільнення від нацистів Кіровограда, Долинської, Малої Виски та Злинки, у 1974 році було відзнято 4 окремих випуски. А от вже до 40-річчя створено лише два – про вигнання німецьких загарбників з райцентру Петрове (1983) та Кіровограда (1984). 18 квітня 1985 року оператори задокументували приїзд в Кіровоград і Знам’янку маршала авіації, тричі Героя Радянського Союзу, прославленого військового льотчика Івана Микитовича Кожедуба (загалом 3 сюжети).

Іван Кожедуб біля одного з корпусів нинішньої льотної академії. 1985р. м.Кіровоград


   З біографічних кіноматеріалів, слід відмітити про наших земляків – підпільника і розвідника, одного з прототипів легендарного «Майора Вихора» О.Т. Шаповалова, учасника руху Опору в Чехословаччині, Героя Радянського Союзу О.С. Єгорова, новатора сільськогосподарського виробництва О.В. Гіталова, революціонера-народника С.М. Степняка-Кравчинського, льотчицю періоду німецько-радянської війни А.Ф. Худякову, космонавта Л.І. Попова, українського діяча в галузі сільського господарства Л.Й. Шліфера, театрального режисера, актора театру і кіно Г.П. Юри, композитора, піаніста Кароля Шимановського, учасника війни в Афганістані В.І. Гринчака, письменника і військового журналіста Ю.І. Яновського

У ДАКО, на відміну від архіву ЦДКФФА імені Г.С. Пшеничного, зберігаються кінодокументи зі своєрідним тематичним спрямуванням. Їх можна виокремити в групу нових радянських обрядів, які досить суб’єктивні за своїм змістом. Для того часу характерні вручення червоних прапорів міністерств за працю, свята серпа і молота, першотравневі привітання та демонстрації, репортажі про дострокові виконання п’ятирічки та успіхи соціалістичних зобов’язань, святкування 50-річчя радянської влади, річниці ВЛКСМ, ювілейні суботники, проводи комсомольців на будівництво Байкало-Амурської магістралі (БАМ), збори з нагоди червоної суботи, вручення пам’ятних вимпелів комбайнерам, сюжети про ударників комуністичної праці з автотранспортних підприємств (АТП), свята сільських хліборобів, пленуми обкомів, зльоти піонерських дружин, комсомольські конференції, рапорти про кращі бригади заводів та високі трудові темпи.

   Однак це теж наша історія, і дуже добре, що за основними адресами у Києві і Кропивницькому, ми можемо знайти унікальні кінодокументи на різноманітні теми. Фактично документальну кінозйомку на теренах Кіровоградщини проводили також аматори. Щасливий власник кінокамери десь у 70-х роках минулого століття навіть не міг уявити, що він зафільмує таку мінливу реальність, яка стане історією. На моє глибоке переконання, необхідно в тій чи іншій мірі вивчати, досліджувати та використовувати усю аудіовізуальну спадщину рідного краю. Мрії здійсняться лише тоді, коли фінанси на культуру нарахують не по залишковому принципу, а збереження кінодокументів стане пріоритетною справою для української держави та окремих чиновників. Проте позитивні зміни інколи приходять не завдяки, а всупереч. Тож ми йдемо вперед!

Старший науковий співробітник

Кіровоградського обласного краєзнавчого музею

Володимир МЕЛЬНИК

 http://nslovo.com.ua/2020/08/19/%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F%D0%BA%D1%96%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%B4%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%B8%D0%B2%D0%BA%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%BA%D1%83%D0%BC%D0%B5/

середа, 27 жовтня 2021 р.

Дорогами визволення України . До Дня визволення України від фашистських загарбників (28.10):

 

В ніч з 27 на 28 вересня 1943 року почалося форсування Дніпра підрозділами 37 армії в районі с. Куцеволівки...
Починалося звільнення Кіровоградщини... В 4.00 28.09.1943 човни з бійцями 182 та 184 гвардійських полків 62 гвардійської дивізії рушили до західного берега Дніпра... На щастя, німці просто прозівали цю переправу і виявили її тільки о 10.00... тож основні сили полків переправились без втрат... А далі почалося пекло... Берег буквально переорювали вогнем 6 артилерійських батарей гітлерівців... Тож артилерію полків переправити не вдалось... Німці просто не очікували переправи у цьому місці, оскільки місцевість не дозволяла використовувати тяжку техніку (саме якраз через це 30.09.1943 їм не вдалося скинути гвардійців у Дніпро)...
Скориставшись моментом несподіванки 62 гвардійська стрілецька дивізія сходу зайняла Куцеволівку і Мішурин Ріг (звідки їх вибили за допомогою танків 30.09.1943, артилерію то не встигли переправити через брак плавзасобів)...
В ніч на 29.09.1943 в районі Успенки Дніпро форсував 276 гвардійський стрілецький полк 92 гвардійської стрілецької дивізії... Під Дериївкою висадився 282 гвардійський стрілецький полк 92 гвардійської стрілецької дивізії...
30.09.1943 німці підтягнули бронетанкову групу 23 танкової дивізії і перейшли в контрнаступ.. в тяжкій оперативній обстановці командування наказало преправляти 282 гвардійський полк 92 гвардійської стрілецької дивізії вдень... Але це закінчилося дуже трагічно... 197 гвардійців було вбито 532 поранено...
P. S. Для "знавців" історії... Інформація взята з архівних джерел...
 

Сергій Коваленко

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=228637389296811&id=100064516538655&__cft__[0]=AZWObXw7eH4BkvHBUhhfPSz1OraqsLNuv2uPcmBFMpitp8rskMyi0CaywLBo5xSAAsRqsWEWyi9NEqZqfdzVhieU3uWpeepf1-CC3utoGODLvQzgDe5ddY32yrJVaTo9kQ0&__tn__=%2CO%2CP-R

неділя, 17 жовтня 2021 р.

Історії виникнення книги

     Багато-багато років тому не було ні чорнил, ні паперу, ні, тим більше, книг. Інформацію передавали від однієї людини до іншої. Але як же важко запам’ятати дуже різні й довгі історії. Тому люди придумали малювати картинки на камені, на стінах печер. Малюнки несли інформацію, яку можна виразити не одним словом, а цілим реченням. Але далеко не все можна висловити за допомогою малюнків. Спробуйте, наприклад, намалювати вираз «У мого друга прекрасний характер». Боюся, що не вийде.Та й розуміли намальоване всі по-різному. Тому люди намагалися виконувати малюнки простіше

.

 Від малюнків утворилися ієрогліфи. Слово «ієрогліф» означає «священні знаки». Кожен ієрогліф означає слово або його частину. У наш час ієрогліфами пишуть народи Китаю та Японії.

   У деяких стародавніх державах, таких як Вавилон, Ассирія, Шумер, писали на глині. Загостреними паличками люди видавлювали на сирій глині знаки, схожі на подовжені трикутники – клини. Тому такий лист називається клинописом. Покриті значками плитки сушили й обпалювали в печі для кращого збереження.

Кожна така книга складалася з десятків або навіть сотень глиняних «сторінок», укладених у дерев’яний ящик. Уже в цей час були створені бібліотеки. Під час розкопок була знайдена казково багата бібліотека ассірійського царя Ашшурбаніпала, що жив у ХІІ ст.. до н.е. Навіть пожежа не змогла знищити глиняні книги, вогонь їм не страшний. Він робить їх тільки міцнішими.

   У давній Індії матеріалом для перших книг служило пальмове листя, яке висушували, нарізували довгими вузькими смужками. Текстписали тушшю тонким пензликом. Давні індійці першими здогадалися збирати написані сторіночки в купку та прошнуровувати. Інший їхній винахід – палітурка: стопка прошнурованих сторінок з обох боків закривали обструганими дерев’яними дощечками, щоб книга краще зберігалася. Палітурки прикрашалися яскравими картинками-мініатюрами. Пальмове листя - матеріал неміцний, тому прадавні індійські книги не вціліли до нашого часу.

   В Африці по берегах річок і боліт росте очерет – папірус. Він удвічі вищий за людину, стовбур завтовшки з руку. З папірусу робили найнеобхідніші речі: тканина для одягу, річкові човни, вітрила, споживали, писали на ньому.

   Процес виготовлення папірусу був досить складним. Серцевину очерету різали на смуги, потім накладали одна на одну, притискали вагою, сушили на сонці. Потім отримані листки склеювали один з одним. Виходила довга стрічка. Її зручно було зберігати, згортаючи в трубку, оскільки листи папірусу були крихкими й ламалися. Такі книги називали світками. Текст на папірусових свитках писали чорним чорнилом вузькими стовпцями. При читанні папірусову стрічку перекочували з одного боку на інший. Папірусові свитки (до 40 м завдовжки) намотували на дерев’яні або кістяні стержні й ховали в шкіряні або дерев’яні футляри. Папірус не витримував вологи, вона його руйнувала. Багато світків згоріли під час пожеж, але більшість дійшли до нас у вигляді уривків. Зараз вони зберігаються в музеях і великих бібліотеках світу.

   Разом з папірусом використовували дешевший матеріал для книг – віск. яким заповнювали дощечки, вистругані в середині. Такі дощечки скріплювали шнурками. Перша і остання дощечки воском не заповнювалися. Такі книжечки служили дуже довго: запис можна було стерти, а потім наново написати. На воскових дощечках писали сталевою або кістяною паличкою – стилем.

   Найбільша бібліотека з папірусових сувоїв знаходилася в місті Олександрія. Вона налічувала близько 70 000 сувоїв. Але цар міста Пергама вирішив створити бібліотеку, яка перевершить олександрійську. Коли єгипетський цар дізнався про це, то заборонив вивозити папірус із Єгипту. Тоді жителі цього міста навчилися робити матеріал для листа зі шкіри тварин (телят, ягнят). Цей матеріал стали називати пергамент. Спочатку з нього продовжували робити свитки, але незабаром звернули увагу на міцність цього матеріалу: його можна складати, розрізати, листи з пергаменту можна зшивати й робити палітурку. Книга набула сучасної форми, яка називається – кодекс. На пергаменті писали пташиним пером, найчастіше гусячим, в урочистих випадках – лебединим. Писали особливим чорнилом, яке вбиралося у шкіру так глибоко, що його не можна було змити. Поки ними писали, вони були дуже блідими, а з часом чорніли.

   Книги за давніх часів коштували дорого, оскільки створювалися повільно, ціною кропіткої праці переписувача. Він від руки переписував книгу впродовж декілька місяців, а іноді й років. Писали й переписували книги в основному при монастирях.

   У давній Русі переписувачів називали літописцями. Вони писали на бересті – корі берези, яку обробляли спеціальним чином. Декілька сотень берестяних грамот було знайдено при розкопках у Новгороді.

   У ІІ ст.. до н. є. в Китаї винайшли дешевший матеріал для листа – папір.Технологію виготовлення китайські майстри довгий час тримали в секреті. Лише в ХІІІ ст. навчилися виготовлювати папір у країнах Європи.

   У давнину всі книги були рукописними, тому що їх писали від руки. Рукописні книги були справжніми витворами мистецтва. Багато прикрашалися і палітурки.

   Наші предки читали літопис «Повість минулих літ, автором якого є Нестор.

   У ХV ст. (1447 р.) Йоганн Гутенберг придумав металеві букви, з яких набирав текст, покривав букви фарбою і за допомогою пресу отримував відбиток на папері. Своє велике відкриття, винахід друкарського верстата, Гутенберг обмірковував і здійснював упродовж 10 років. Відома його книга Біблія, 150 екземплярів якої він віддрукував на папері і 35 – на пергаменті. Збереглося лише 47 екземплярів цієї першої друкарської книги. Сьогодні це найдорожча книга у світі. Гутенберга людство шанує як основоположника європейського книгодрукування.

Книги друкують у друкарні.

   У Москві та Львові встановлені пам’ятники Івану Федорову. Людиною він був освіченою, книжкову справу знав добре. Працював на друкарському дворі, побудованому за наказом Івана Грозного недалеко від Кремля. Іван Федоров першим став друкувати книги на русі, його називають першодрукарем. Першу книгу надрукував у 1564 році – «Апостол». Було випущено майже 2000 книг. До наших днів збереглося близько 50 книг. Надрукував першу азбуку для дітей. В Україні Іван Федоров також став першодрукарем – 1574 році у Львові був надрукований «Апостол» та перший підручник «Буквар». Книжка складалася з абетки, складів, зразків відмінювання й короткої читанки – це був перший друкований підручник у східнихслов’ян. До нас дійшов лише один примірник, який було знайдено в Римі в 1927 році, він зберігається в бібліотеці Гарвардського університету в США.