Прийміть найщиріші вітання з нагоди Всеукраїнського дня бібліотек! Хай він дарує вам чудовий настрій та теплі слова від всіх, хто вважає бібліотеку джерелом мудрості та знань.
Бажаємо Вам, шановні бібліотекарі, а також усім, хто любить і шанує книгу, міцного здоров’я, натхнення, дружнього взаєморозуміння та підтримки, радості, миру, родинного затишку, добра і щастя, нових творчих успіхів і невичерпної наснаги.
Хай з Вами завжди буде Віра, Надія, Любов і Мудрість!
вівторок, 29 вересня 2020 р.
175 років від дня народження Івана Карповича Карпенка-Карого [справж. – Тобілевич (1845–1907)], українського драматурга, прозаїка, актора, режисера, громадського та театрального діяча
іван Карпенко-Карий (І.К. Тобілевич) у фотографіях
Видатний драматург, актор, режисер, один із основоположників українського професіонального театру, Іван Карпович Тобілевич (псевдонім - І. Карпенко-Карий, 1845-1907) належить до тих славних діячів вітчизняної культури, якими пишається наш народ. Продовжуючи традиції Т. Шевченка, він відіграв велику роль у боротьбі за реалізм, народність, ідейність української літератури й театрального мистецтва.
За двадцять років творчої діяльності І. Карпенко-Карий написав близько двох десятків п'єс різних жанрів. Серед них - побутові драми з життя села, гостросатиричні комедії, історичні трагедії тощо. Його п'єси засвідчили дальший розвиток української класичної драматургії.
І. Франка писав про І. Карпенка-Карого: "Чим він був для України, для розвою її громадського та духовного життя, се відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се розуміє кожний, хто .знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література".
Поряд з п'єсами М. Кропивницького і М. Старицького драматичні твори І. Карпенка-Карого стали основою репертуару українського реалістичного театру, що дав таких визначних м.айстрів сцени, як М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька, М. Садовська, Г. Затиркевич-Карпинська, Л. Ліницька та інші, театру, що здобув широку славу не тільки на Україні, а й далеко за її межами і посів помітне місце в історії культури нашого народу.
* * *
Фотографій І. Карпенка-Карого маємо небагато. Він був надзвичайно скромною людиною і менш за все піклувався про свою популярність: не рекламував ані своєї письменницької праці, ні такої плідної сценічної діяльності, а тим більше власної особи.
До видання вміщено майже всі відомі фотографії драматурга.
1867
З дитячих літ мріяв І. Тобілевич про театр, і коли в містечку Бобринці, де юнак служив писарчуком у різних повітових установах, утворився аматорський драматичний гурток, він став одним з найактивніших його учасників Захоплення сценою було настільки сильним, що хлопчина ходив пішки за півсотні кілометрів до Єлисаветграда (тепер Кіровоград), щоб подивитися "Наталку Полтавку" у виконанні місцевих акторів, а також виставу шекспірівського "Отелло" за участю видатного негритянського трагіка Айри Олдріджа в головній ролі...
1865 р. І. Тобілевича перевели у Єлисаветград на посаду секретаря повітової поліції. Тут він захопився культурно-громадською діяльністю: став одним з ініціаторів створення Товариства для поширення ремесел і грамотності, а згодом і так званої ремісничо-грамотної школи, в якій безкоштовно навчалися діти бідняків. Брав участь і в роботі аматорського гуртка, збори від вистав якого йшли на допомогу бідним учням. Згодом гурток аматорів стає популярним у місті. Навколо І. Тобілевича починає групуватися демократично настроєна молодь.
Це чи не найперший з відомих фотознімків І. Тобілевича. Неприродна поза, застиглий погляд юнака, а особливо бутафорія фотосалону місцевого майстра свідчать про пересічний рівень фотомистецтва в тодішньому провінційному місті. Проте фотокартка була дорогою пам'яткою в родині Тобілевичів.
1868
Одна з маловідомих фотокарток. На ній - І. Тобілевич і його молодший брат Микола, тоді учень Херсонської гімназії, згодом знаменитий актор, театральний діяч М. Садовський.
Фотографія датована 1868 р., коли І. Тобілевича було переведено з Єлисаветграда до Херсона. Маючи справу ві скаргами, протоколами, він замислювався над долею простих людей, зокрема бунтарів-арештантів: показати б на сцені такого шукача правди й волі!
В Херсоні І. Тобілевич познайомився з учителем гімназії Дмитром Павловичем Пильчиковим, колишнім учасником Кирило-Мефодіївського товариства і приятелем Т. Шевченка. Вчитель мав чудову бібліотеку. У нього часто збиралася молодь. "Губернские очерки" М. Салтикова-Щедріна, "Отечественные записки", "Колокол", перечитувані тут І. Тобілевичем, доповнювали похмуру картину добре знаної ним пореформеної дійсності.
"Під впливом Пильчикова,- згадує С. Тобілевич - дружина драматурга, - прочитав він багато корисних книжок з історії народів, з класичної літератури, серед якої Шекспір і Островський зайняли перше місце.
Оці зібрання у Пильчикова - то було здійснення всіх його давніх мрій про вищу науку, про університет, і він запевне був найуважнішим слухачем свого вчителя".
1871
У Херсоні І. Тобілевич працював недовго. Захворівши на малярію, 1869 р. він повернувся до Єлисаветграда. Тут, за участю вчителів реальної школи, І. Тобілевич заснував новий драматичний гурток, у якому ставились російські та українські п'єси. Аматори пропагували зі сцени художні твори, сповнені співчуття до тяжкої долі простої людини, вважали своїм обов'язком засобами мистецтва боротися за правду й справедливість, за високі гуманістичні ідеали. Саме такі гуртки готували грунт для розвитку професіонального українського театру.
1882
Аматорським виставам І. Тобілевич віддавав багато сил. За його участю та режисурою в Єлисаветграді ставляться п'єси 1. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, О. Пушкіна, О. Грибоєдова, М. Гоголя, О. Островського та інших. Уже тут він став популярним актором і організатором театральної справи.
Наприкінці 70-х років І. Тобілевич знайомиться з лікарем О. Михалевичем, який оселився тоді в Єлисаветграді. Репутація політична неблагонадійного (відбував заслання в Сибіру як народник) зробила його авторитетною людиною серед передової місцевої інтелігенції. Першим товаришем, близьким другом О. Михалевича став у незнайомому місті І. Тобілевич. Разом вони створили тут нелегальний гурток. На квартирі у Тобілевичів читалась заборонена література, зокрема твори К. Маркса, Ф. Енгельса, роман М. Чернишевського "Що робити?", вірші Т. Шевченка.
Власті давно вважали І. Тобілевича особою неблагонадійною. 4 жовтня 1883 р. за наказом міністра внутрішніх справ його було звільнено з посади секретаря єлисаветградської міської поліції. Пізніше І. Франка влучно скаже з цього приводу, що царський уряд втратив тоді поліційного пристава І. Тобілевича, а Україна придбала драматурга І. Карпенка-Карого.
До нас дійшла одна з фотокарток цього періоду. Таким знали І. Тобілевича численні друзі, його сучасники.
1889
80-і роки - початок літературної діяльності І. Тобілевича, Він так добре знав народне життя, що сюжетів не доводилось вигадувати. Першим його твором було оповідання "Новобранець" (1881), яке автор підписав псевдонімом, узявши прізвище одного з персонажів Шевченкового "Назара Стодолі" - Гната Карого. (Згодом він почав виступати під псевдонімом Карпенко-Карий). Та справжнім його покликанням стала драматургія. Вже драмою "Бурлака" (1883) він прорубав, за висловом І. Франка, "добре вікно, крізь яке можна бачити й вищі щаблі" тодішнього суспільства. Одна за одною з'являються драми "Підпанки" (1883), "Наймичка" (1885), "Безталанна" (1886), комедії "Розумний і дурень" (1885), "Мартин Боруля" (1886), "Сто тисяч" (1889)... Драматургія І. Карпенка-Карого поповнює і збагачує українську класичну літературу другої половини XIX ст.
Автора помічає передова критика, зокрема І. Франка. Між письменниками встановлюються творчі та особисті дружні стосунки.
Цей портрет виготовлено на прохання І. Франка.
1890
Давня дружба єднала І. Карпенка-Карого з лікарем О. Михалевичем. Коли у 1884 р. створений ними гурток було розгромлено, багатьох його учасників кинули до тюрми. Після майже дворічного слідства найактивніших гуртківців було вислано. І. Карпенко-Карий відбував заслання спочатку в Новочеркаську, а потім ще два роки жив під гласним наглядом поліції на своєму хуторі Надія. Наприкінці 1888 р. гласний нагляд було знято (негласний тривав до 1903 р.), і І. Карпенко-Карий стає актором-професіоналом - працює спочатку в трупі М. Садовського, а пізніше, прагнучи об'єднати кращі артистичні сили в одному колективі, разом із П. Саксаганським, очолює "Товариство російсько-малоросійських артистів".
У 1890 р. брати Тобілевичі під час гастролей у Єлисаветграді часто бачилися з О. Михалевичем. На згадку про ці зустрічі вони й сфотографувалися.
1890
І. Тобілевич у ці роки багато працював як актор. Найяскравіше його виконавська майстерність виявилась у таких різнопланових ролях, як возний ("Наталка Полтавка"), Калитка ("Сто тисяч"), Пузир ("Хазяїн"), Назар ("Назар Стодоля") та інші.
Зростає популярність І. Карпенка-Карого-драматурга. У листопаді 1890 р. редакція львівського журналу "Зоря" звернулася до нього з проханням надіслати кілька своїх п'єс, а заодно й фотопортрет.
І. Карпенко-Карий одержав листа, перебуваючи в Петербурзі, де тоді гастролювала трупа. Відповідаючи на нього 27 листопада 1890 р., він обіцяв вислати "Мартина Борулю" і "Сто тисяч", ділився своїми думками про сучасний стан українського театру і між іншим зазначив: "Фотографію вишлю незабаром".
Через якийсь час до редакції "Зорі" надійшов цей знімок.
1896
Вистави трупи братів Тобілевичів мали великий успіх. І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський закликали акторів об'єднатися в одному товаристві. Саме їх трупа й стала тим творчим осередком, у якому пізніше зійшлися корифеї українського театру.
Актори багато гастролювали по Україні та за її межами. З 7 листопада по 22 грудня 1896 року трупа перебувала в Кишиневі. Тут і вроблена ця фотокартка. Зберігся її оригінал з написом І. Карпенка-Карого на звороті: "Наташі Садовській від дядька Івана Тобілевича. 1897 р. 11 февраля. Єлисаветград".
То був час найбільшого розквіту творчості драматурга: майже щороку він писав нову п'єсу, виношував задуми таких мистецьких шедеврів, як "Хазяїн", "Суєта", "Сава Чалий", що міцно ввійшли до репертуару українського реалістичного театру.
1902
У 1900 р. І. Карпенко-Карий написав комедію "Хазяїн". Передова літературна критика оцінила твір як одне з найвидатніших явищ в українській драматургії другої половини XIX ст. І. Франка вважав, що автор змалював "грандіозну по своїм замислі і по майже бездоганнім обробленні картину великого промисловця і глитая з селян", відзначив велику мистецьку цінність комедії, пророкував їй сценічну довговічність.
Перші вистави "Хазяїна" пройшли на початку 1901 р. і були сприйняті глядачами з великим захопленням. Роль Пузиря виконував сам автор. У листі до сина він писав: "Я сам бачу, що це найкраща моя комедія..."
У 1900 р. сталася ще одна визначна подія: М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька та інші об'єдналися в одній трупі, що дістала назву "Трупа Кропивницького під орудою Саксаганського і Садовського за участю Заньковецької".
У той час, коли ідейно-художній рівень багатьох труп був низьким, корифеї українського театру вбачали в об'єднанні кращих сил один із засобів збереження справжнього мистецтва.
Гастролі об'єднаного товариства корифеїв проходять успішно. Кожна вистава приносить успіх, захоплює широкі кола глядачів.
У липні - серпні 1902 р. трупа виступає в Харкові. Фото, яке тут подаємо, виготовлено саме в цей період, під час харківських гастролей.
1903
Літній сезон 1903 р. трупа корифеїв розпочала також у Харкові. Справи йшли добре. Особливим успіхом користувались вистави комедій І. Карпенка-Карого "Сто тисяч" і "Хазяїн".
Наближалося свято відкриття пам'ятника І. П. Котляревському в Полтаві, на яке трупа одержала запрошення. І. Карпенко-Карий переживав тоді щасливі дні, радів, що його п'єси йдуть на сцені й високо оцінені театральною критикою. Він сповнений нових творчих задумів...
Ця фотокартка відбила піднесений настрій драматурга, його оптимізм, енергію.
1904
Це другий з двох знімків, надісланих І. Карпенком-Карим до Полтави. "Я був хворий, і стан мого здоров'я одбивсь на портреті", - писав автор.
1905
Г. Карпенко-Карий все частіше скаржився на недуги. Час. від часу він виїжджав то на хутір Надія, то в Єлисаветград, щоб заспокоїтись, відпочити, але хвороба не відступала.
Це один з останніх фотопортретів видатного драматурга.
1907
Здоров'я І. Карпенка-Карого дедалі гіршало. В ті дні, коли його стан трохи поліпшувався, він брав участь у виставах. У другій половиш січня 1907 р. трупа гастролювала в Умані. І. Карпенко-Карий грав у десяти виставах. Це були останні виступи талановитого актора. Він залишив трупу і поїхав на хутір Надія, а через кілька тижнів до моря, в Ялту, Та й тут йому не стало краще. Лишалася єдина надія - на відомого берлінського професора Боаза.
19 серпня П. Саксаганський виряджав хворого брата до Берліна. Після обстеження професор сказав, що хвороба (рак селезінки) невиліковна. 2 вересня 1907 р. І. Карпенко-Карий помер.
Цей, недавно знайдений рідкісний знімок письменника зроблений на хуторі Надія після приїзду його з Ялти (літо 1907 р.). Виснажений тяжкою хворобою, він все ще сподівався повернутися до театру, до праці...
* * *
Внесок І. Карпенка-Карого в українську класичну драматургію, за словами І. Франка, "наповняє нас почуттям подиву до його таланту. Обняти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя".
Твори корифея вітчизняного мистецтва і сьогодні не сходять зі сцени. "Відгуки карпенківськоі драматурги, - як писав М. Рильський, - ...чуємо... в усьому кращому, що маємо ми нині в радянському українському театрі".
27 вересня всі любителі подорожей відзначають День туризму. Це свято заснували члени Всесвітньої туристичної організації у 1979 році.
Свято туризму відзначають не тільки люди, чий стиль життя пов’язаний з подорожами та рюкзаками. Турист — це людина, яка прагне до знань. Сьогодні святкувати, гуляти й веселитися можуть усі, хто любить подорожі, дізнаватися нове, розширювати світогляд: любителі походів, наметів, автостопів, постійних вражень, непосидючі шукачі пригод.
Крім того, Всесвітній день туризму — професійне свято тих, хто працює у цій сфері. Це вони планують наші відпустки, піклуються про нас у готельних комплексах, проводять нам екскурсії та супроводжують в турах
Розмальовки з цього сайту це не тільки задоволення, а ще багато
інших переваг, які розвиваються у вас. Розмальовки допоможуть вашій дитині
навчитись проводити правильні рухи користуючись художнім інструментом, що буде
розвивати пальці, кисті і м’язи зап’ястя. Діти вчаться виробляти зорово-моторну
координацію завдяки простежуванням за лініями контура, поза які не повинен
виходити ваш художній інструмент. У процесі розфарбовування розмальовки,
ваші діти будуть зосереджуватись на деталях, що буде допомагати розвивати
уважність і вмінню не реагувати на зовнішні подразники, що оточують нас і
можуть привертати увагу дітей. Використовуючи різнокольорові забарвлення діти
навчаться планувати, використовуючи вибрані кольори для розфарбовки. Вони
навчаться застосовувати необхідні кольори для різних предметів і зможуть
зрозуміти, що їхня картинка буде красивою лише тоді, коли вони будуть правильно
розфарбовувати. Розмальовки роздрукувати для дівчаток і хлопчиків допоможуть
дитині освоїти комп’ютер, навчитись користуватись маніпулятором, завдяки чому
дитині в майбутньому буде легше освоїти дизайнерські програми і різні редактори
зображення. Завдяки розмальовкам які можна роздрукувати діти навчаться
розпізнавати кольори, відтінки, лінії і форми. Розфарбовуйте картинки разом з
своїми дітьми, це чудовий спосіб проводити час разом з дітьми і ще більше
зближуватись. Постійне практика розмальовування допоможе вашим діткам
підготуватись до школи і бути успішним під час навчання. Тепер розмальовувати
ще легше завдяки нашому сайту, вам слід лише вибрати розмальовку і роздрукувати
її, чи спробувати розфарбувати онлайн.
22 вересня 2001 року, в день 60-тої річниці з початку підпільно-партизанського руху в Україні в роки Великої Вітчизняної війни, в країні вперше відзначався День партизанської слави, встановлений Указом Президента № 1020/2001 від 30.10.2001.
День партизанської слави відзначається як данина всенародної поваги до тих, хто в суворий воєнний час боровся з фашистами в глибокому тилу ворога, не шкодуючи крові і самого життя.
6200 партизанських загонів і підпільних груп, які налічували близько мільйона людей, завдавали відчутних втрат гітлерівським військам на окупованій території, сприяючи просуванню частин і з’єднань Радянської Армії на захід.
За мужність і героїзм, виявлені в боротьбі з ворогом, 200 тисяч партизанів і підпільників нагороджено орденами і медалями, 223 з них визнані гідними звання Героя Радянського Союзу.
Сьогодні ми згадуємо і про подвиг воїнів Української Повстанської Армії, які боролися за незалежність України проти німецьких військ. З розсекречених документів вже відомо, що вони доставляли багато клопоту німецьким окупантам. Про це свідчать німецькі документи часів Другої світової війни, наприклад, в звіті СД за 19 березня 1943 йдеться: «У генеральному окрузі Волинь-Поділля націоналістична українська ... банда розвиває власну активність ..."; в липні 1943 року занепокоєність ситуацією з УПА висловив керівник генерального округу Волинь-Поділля Шене в записці на ім’я А. Розенберга: «на Волині немає жодної області не зараженої націоналістичними бандами. Особливо в західних областях ..."; шеф СД в Галичині телеграфував 22 квітня 1944 керівнику СС Г. Мюллер: "УПА виступає в регіоні як переконлива дестабилизирующая сила".
Історія рідко буває однозначною. У кожної медалі завжди дві сторони. Державне свято, присвячене героям партизанського руху в Україні, вшановує пам’ять всіх, хто боровся за визволення України від фашистської окупації. Воно з’явилося в національному календарі і як день пам’яті, адже проходять роки і прямих свідків того часу стає менше. Але герої не вмирають. Вони завжди будуть жити в наших серцях.
Урочисті і пам’ятні заходи в цей День включають виступи офіційних осіб, меморіальне покладання квітів до монументу вічного вогню, влаштовують народні гуляння, концерти та показ документальних фільмів на тему партизанського руху і подвигу того часу по телебаченню, звучать полум’яні слова і т.д.
Константин Малько https://www.facebook.com/mallkollm
Сьогодні день партизанської слави. Ось фото наших земляків партизан і підпільників. Григорій Третяк, Федір Ткаченко, Василь Черномор, Петро Недавній, Андрій Цимбал, Олександр Воловик, Костянтин Скрипник, Ілля Діброва Олексій Єгоров.
Андрій
Калинович Цимбал (13.12.1916
- 23.03.2006) - радянський військовослужбовець, учасник Великої Вітчизняної
війни, Герой Радянського Союзу, командир батальйону партизан, старший
лейтенант.
Народився 13 грудня 1916 року в селі
Таборище нині Кіровоградської області.
У Червоній Армії з 1937 року. Служив в
прикордонних військах. Учасник Великої Вітчизняної війни з 1941 року.
В партизанському загоні був помічником
командира. 1 квітня 1942 року за штурмі села Жихове приховано захопив будівлю
школи, в якій розташовувався штаб батальйону. У травні 1942 року брав участь у
захопленні Путивля. 5 жовтня 1942 року став командиром 2-ї роти. У листопаді
1942 року отримав завдання вивести з ладу залізничний вузол Сарни. 14 березня
1943 року було виведено з ладу Коростенський залізничний вузол. Цимбал брав
участь у всіх рейдах, що закінчилися на території Польщі.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2
травня 1945 року за зразкове виконання завдань командування в боротьбі проти
німецько-фашистських загарбників в тилу противника і проявлені при цьому
відвагу і геройство Цимбал Андрію Калиновичу присвоєно звання Героя Радянського
Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» .
У 1945 році демобілізувався. Жив в місті
Світловодськ. Помер 23 березня 2006 року. Похований в Світловодську.
Нагороджений двома орденами Леніна, орденом
Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, медалями.
______________________________
12 лютого 1942 року у с. Табурищі зусиллями місцевого відділу гестапо
було ліквідовано радянську підпільно-диверсійну групу. Спогади дивом уцілілого
члена групи Олексія Назаровича
Васильченка дають змогу відновити цілісну (або майже цілісну) картину
подій, що призвели підпільників до загибелі.
Їхній керівник Федір Ісакович
Ткаченко був свого часу визнаний непридатним для несення дійсної військової
служби внаслідок захворювання на туберкульоз. Будучи залишеним в тилу німців
для підривної роботи, після нетривалих пошуків співтоваришів він зупинив свій
вибір на кількох неповнолітніх юнаках, переважно уродженцях Табурища. Підґрунтям
для прийняття кадрових рішень керманичем групи слугували приятельські стосунки
з хлопцями під час перебування Ткаченка на посаді завідуючого сільським клубом.
Саме один з юнаків, 17-річний Петро Недавній, сприяв знайомству з
Федором Івановичем свого друга дитячих років Олексія Васильченка. На відміну
від товаришів, Олексій вже встиг досита спізнати, почім ківш воєнного лиха.
Зустрівши червень 1941-го року у Західній Білорусії в лавах 75-тої стрілецької
дивізії, рядовий Васильченко пройшов через горнило ворожого оточення і після
несказанних митарств, врешті повернувся до с. Білецьківка, де оселилися його
батьки після продажу будинку в Табурищі.
З появою цього парубка діяльність підпільної групи набула нового
характеру. Полагодження ним зламаного радіоприймача, який до цього припадав
пилом на горищі ткаченківської оселі, дозволило розгорнути локальну
“інформаційну війну”.
Незабаром мешканці Табурища та відвідувачі новогеоргіївського ярмарку
одержали можливість знайомитися зі змістом останніх зведень Радянського
Інформбюро. Щоправда, наклад рукописних листівок був досить скромний – 20-25
примірників. Проблему особистого озброєння вдалося вирішити завдяки випадковій
знахідці на одному з піщаних дніпровських островів ящика з пістолетами,
внаслідок чого всі члени групи отримали новенькі “ТТ”. Володіння зброєю
окрилило хлопців, спонукаючи до радикальних дій. Місцеві колаборанти – староста
громадського двору Д.В.Білаш та начальник табурищанських поліціянтів Г.М.Білаш
– не гребували використовувати канчуки як найбільш ефективний засіб впливу на
односельців. Саме вони мали стати першими жертвами терору. Здійснити замах було
доручено П.Недавньому та О.Васильченку. Влаштувавши засідку поблизу
громадського двору (колишній колгосп “Профінтерн”), хлопці марно прочекали до
глухої ночі. А наступного дня, 8 лютого 1942 року, сталося непоправне.
Один з членів групи, хлопець на прізвище Богатир, під час сварки з
мачухою не знайшов кращого аргументу на свою користь, ніж націлити на опонентку
пістолета і пообіцяти пустити зброю в хід. Бравада молодика, що втратив
самоконтроль, мала надзвичайно тяжкі наслідки. Налякана і розлючена водночас,
жінка звернулася по допомогу до поліції.
Не витримавши випробувань допиту, морально зломлений юнак прирік
товаришів на загибель. 12 лютого 1942 року Федір Ткаченко, Петро Недавній,
неповнолітні Григорій Третяк та Василь Чорномор були розстріляні після звірячих
тортур. Зрадник Богатир та 17-тирічний мешканець Новогеоргіївська Віталій
Яновський були звільнені з-під варти. Олексій Васильченко після звістки про
страшні події перейшов на нелегальне становище, тривалий час переховуючись у
рідних в с.Павлівка
____________________________
Ілля Данилович Діброва (9 серпня 1891,
с. Захарівка Олександрійський район - 14 жовтень 1944, Словаччина) Покликаний в
1941 р. Полковник. З червня по 9 грудня 1943 р командир партизанського загону.
З 1943 року -
командир партизанського з'єднання ім. Ворошилова, що діяло в районі Чорного
лісу. З вересня 1944 року він був призначений комісаром партизанської бригади,
була організована на базі двох словацьких загонів. 14 жовтня 1944 року Ілля
Діброва загинув в бою на території Чехословаччини. Був похований в лісі шпана.
У 1945 його останки були перевезені в Олександрію і перепоховані спочатку в
дитячому парку, а в 1960 році - на братській могилі.
понеділок, 21 вересня 2020 р.
21 вересня в усьому світі відзначають Міжнародний День миру З 1981 року за ініціативою Генеральної Асамблеї ООН 21 вересня стало днем всесвітньої відмови від насильства та вогню.
суботу, 19 вересня 2020 р.
60 років від дня народження Оксани Стефанівни Забужко (1960), української письменниці, поетеси, есеїстки, перекладачки, культуролога, громадської діячки
Народилася 19 вересня 1960 року в Луцьку. За словами письменниці, правдиве родове прізвище оригінально було не «Забужко», а «Забузькі». В Луцьку жила до 8 років, поки її батька не виявило КГБ, що переслідувало його кілька років. Після цього родина була вимушена переїхати до Києва.
Закінчила філософський факультет та аспірантуру з естетики Київського університету імені Тараса Шевченка. Учасниця революції на граніті 1990 року. Захистила кандидатську дисертацію на тему «Естетична природа лірики як роду мистецтва». Виключно літераторством трудовий досвід Забужко не обмежується. Довгий час вона працювала викладачем. Причому лекції кандидата філософських наук Забужко відвідували не тільки студенти Київської державної консерваторії ім. П.Чайковського, де Забужко читала естетику, а й таких всесвітньо відомих університетів, як Гарвардський, Єльський, Колумбійський.
Починаючи з 1989 р., Забужко є старшим науковим співробітником Інституту філософії НАН України. 1992 року викладала україністику в Університеті штату Пенсильванія як запрошений письменник. У 1994 авторка отримала стипендію Фонду Фулбрайта і викладала в Гарвардському та Піттсбурзькому університетах.
В Україні Забужко від 1996 року (від часу першої публікації роману-лонґселера «Польові дослідження з українського сексу») залишається найпопулярнішим україномовним автором. У її літературному доробку – кілька збірок поезій, повістей, оповідань, публіцистики, широковідомий роман «Музей покинутих секретів» ряд філософсько-літературних праць. Твори Забужко здобули також міжнародне визнання, особливо широке — в Центральній та Східній Європі. Її вірші перекладалися 16 мовами світу. 1997 року удостоєні Поетичної Премії Global Commitment Foundation (Фонду Всесвітнього Зобов'язання, США).
Серед інших її літературних нагород — премії Фонду ім. Гелен Щербань-Лапіка (США, 1996), Фундації Ковалевих (1997), Фонду Рокфеллера (1998), Департаменту культури м. Мюнхена (1999), Фундації Ледіґ-Ровольт (2001), Департаменту культури м. Ґрац (2002) та ін.
