Звичай писанки створювали напередодні Великодня почали ще в сиву давнину, коли людина була неподільною з природою. Писанка сьогодні є одним із основних символів України, має глибоку цінність, адже несе в собі ознаки появи нового життя, приходу весни, Воскресіння та радості.
Пропонуємо тобі , власноруч , зробити писанки, які будуть оберегом, окрасою великоднього кошичка та святкового столу.
Надія Красоткіна
Наслідки діяльності людства:
Відбувається постійне забруднення повітря, води, землі. Люди знищують віковічні ліси. Стають причиною значного зменшення популяції цілих видів:
Через таку діяльність страждає не тільки довкілля, а також наші сусіди по планеті:
І це все тільки за останні 50 років діяльності людини.
День Землі у світі:
В день Землі людей закликають бути уважнішим до природи та довкілля. Вперше його почали відзначати в 1970 році у США. Це був досить бурхливий період студентських маніфестацій, яких турбувало екологічне становище у світі. У перший день Землі на вулиці вийшло близько 20 мільйонів людей по всій країні. Після таких маштабних подій влада США ухвалила кілька законів, спрямованих на поліпшення екологічного становища та охорони природи. Відтоді свято стало популярним у різних країнах. В Україні день Землі відзначають 22 квітня.
Символіка:
Символом цього дня є прапор Землі. Хоча, нін неофіційний і не визнаний жодною державою. Однак учасники різних природоохоронних організацій, громадських та миротворчих заходів часто пов’язують його зі своєю діяльністю. На прапорі зображена наша планета з космосу (використовують світлину, зроблену астронавтами Аполонна-17 дорогою до Місяця) на темно-синьому тлі.
Як відзначають день Землі в Україні:
Різноманітні “зелені” організації проводять акції, спрямовані на покращення довкілля. Активісти висаджують дерева, прибирають паркові зони, влаштовують благодійні збори коштів на підтримку вимираючих видів тварин, пікетують владні структури, вимагають перестати знищувати ліси…
День Землі стає все актуальнішим, адже людство продовжує свою діяльність. Кожен з нас має розуміти свою персональну відповідальність за екологію, природу, тварин, за нашу планету вцілому.
„Я народилася в Полтаві,— писала у своїх спогадах Оксана Дмитрівна. — І'мя Тараса Шевченка з перших кроків було мені відоме і близьке. З малих років знала „Реве та стогне”, „Заповіт”, „Садок вишневий коло хати”, тому що їх завжди співали і дорослі, і діти. До революції мама була вчителькою у дитячому притулку для сиріт „Дім трудолюбців”, а потім організатором трудової школи”.
Мабуть, Оксана Дмитрівна не могла не писати і не творити, адже поруч з родиною Іваненків мешкав знаменитий автор „Сліпого музиканта” Володимир Короленко. Зростала дівчинка гарним оповідачем і неабияким казкарем: у шість рочків вона засновує й редагує власний журнал „Гриб”. Певно, з дитинства почалася й любов до Шевченка, яка згодом перетвориться на справу її життя: над романом „Тарасові шляхи” письменниця працювала понад двадцять років! І, звісно, від матері успадкувала педагогічний хист.
Навчалася в жіночій гімназії, а закінчувала радянську робітничу школу. 1922 року вступила до Полтавського інституту народної освіти і почала працювати вихователькою дитбудинку.
...Під час навчання в Харківському інституті народної освіти на факультеті соціального виховання Оксана Іваненко прочитала рецензію на повість Л. Сейфулліної „Правопорушники”. І вмить згадала про доброго знайомого своєї матері Антона Макаренка, який завідував на той час колонією для неповнолітніх правопорушників під Полтавою. Негайно вирішила їхати туди на практику, а після закінчення в 1926 році інституту поїхала туди на роботу, прихопивши ще кількох однокурсників. До речі, у романі „Педагогічна поема” Макаренко вивів дівчину в образі Оксани Варської.
Оксана Іваненко закінчує аспірантуру науково-дослідного інституту педагогіки. Відвідує літературні вечори, знайомиться з письменниками Наталею Забілою, Олександром Копиленком, Іваном Сенченком, приятелює з відомим фізиком Ландау, який всіляко заохочував її до творчості.
Літературна творчість захопила її дуже рано. Перший твір — казка „Квіти” — було надруковано 1917 року в журналі полтавських гімназистів „Слово”. Писала вірші та п'єски. Але початком свого творчого шляху Оксана Іваненко вважає 1925 рік, коли в журналі „Червоні квіти” було опубліковано оповідання „До царя”. У 1928-31 роках навчалася в аспірантурі Українського науково-дослідного інституту педагогіки і захистила роботу на звання наукового працівника з правом доцента. Після того деякий час працювала в Київській філії цього інституту, одночасно й у видавництві „Молодий більшовик”. 1938 року перейшла на творчу роботу. В 1947-1951 роках редагувала дитячий журнал „Барвінок”.
Оксана Іваненко написала кілька десятків книжок оповідань, повістей і казок для дітей та юнацтва. Серед них: „Майка та жабка” (1930), „Дитячий садок”. (1931), „Черевички” (1933), „Лісові казки” (1934), „Великі очі” (1936), „Джмелик” (1937), „Три бажання” (1940), „Куди літав журавлик” (1947), „Казки” (1958) та ін. Ці твори розкривають людське життя, допомагають пізнати красу рідної природи. У більших її творах — повістях і романах — розповідається про видатних діячів культури, відомих письменників. Сюди належать повісті „Друкар книг небачених” (1947, про І. Федорова), „Богдан Хмельницький” (1954), романи „Тарасові шляхи” (1961, перші дві частини опубліковані 1939, про життя Тараса Шевченка), „Марія” (1973, про Марка Вовчка). Неабиякий інтерес викликає роман про життя і творчість Т. Г. Шевченка, його горьовані шляхи від дитинства до смерті, написаний з любов'ю, знанням і майстерністю. Про те, як письменниця йшла до відтворення образу Великого Кобзаря, вона розповіла в нарисі „Мої Тарасові шляхи”, вміщеному в книзі спогадів „Завжди в житті” (1985, відзначена Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1986).
Поява книжок Оксани Іваненко „Друкар книжок небачених”, „Богдан Хмельницький”, збірки „Води з кринички” (оповідання про Андерсена, Заньковецьку і Чехова, Пирогова і Гарібальді), роману „Марія” свідчили про зрослу майстерність письменниці, широту її історичних пошуків і прагнення поставити визначних діячів української історії у контекст світових подій. З особливою любов'ю виписала вона образ письменниці Марка Вовчка — „кроткого пророка и обличителя жестоких людей неситих” (за словами
Т. Г. Шевченка).
О. Д. Іваненко відома і як перекладачка. Вона переклала українською мовою роман А. Моруа „Тургенєв” (1977), збірку оповідей П. Бажова „Малахітова шкатулка” (1979), окремі твори В. Г. Короленка, Л. М. Толстого, казки Г. К. Андерсена, братів Грімм та інших. її твори (роман „Марія” та інші) перекладено іноземними мови.
У 1986 році письменниця відвідала Полтавський педінститут, музеї Панаса Мирного і В. Короленка, виступала перед учнями і вчителями. Ця поїздка в рідну Полтаву освіжила душу письменниці. Оксана Дмитрівна залишила рідні місця в середині 20-х років і приїхала до Полтави, щоб дихнути повітрям свого дитинства і юності. На колишній Різницькій горі (тепер — вул. Василя Верховинця) вона знову побачила незруйновані батьківські будівлі і майже такий, як і був давно колись, краєвид із монастирем, що його малював Шевченко, і Ворсклою...
1.Лідія Осталовська «Акварелі»
Польська журналістка Лідія Осталовська написала вже дві книги про ромів, але українською перекладена тільки одна — «Акварелі». Це розповідь про один із найменш досліджених ґеноцидів періоду Другої світової, жертвами якого були європейські роми.
Головна героїня книги — єврейська художниця Діна Ґотлібова — на прохання доктора з Аушвіца малювала портрети ромів, ув’язнених у німецькому концтаборі. Ці портрети були останніми в їхньому житті — опісля ромів вбивали.
Після війни портрети придбав Державний музей Аушвіц-Біркенау в Освенцимі, але художниця дивом вижила і захотіла їх повернути. Суперечка про те, кому належать портрети, тривала кілька десятиліть.
Книга написана за реальними подіями, і через це особливо цінна.
2.Карл-Маркус Гаус «Собакоїди та інші люди»
Австрійський репортер Карл-Маркус Гаус описує життя ромів у словацькому місті Кошице. В кінці 80-х в одному з районів цього міста створили своєрідне «ґетто» — туди переселили всіх ромів з інших районів. Таким чином місцевою владою нібито було вирішене «ромське питання».
Журналіст яскраво описує, в яких умовах живуть мешканці цього району — побут, культуру та менталітет ромів, які там опинились. Кого і чому називають «собакоїдами»? Чому в шкільних їдальнях дітям не дають ножів? Як влаштована кастова система цього народу?
Про це, і багато іншого — в яскравому, місцями шокуючому репортажі, який минулого року переклали українською.
3. Димітр Томов «Табор, который уходит в небо»
Цей роман про болгарських ромів став бестселером світового рівня. Його перекладали англійською, німецькою, французькою, італійською, швецькою, фінською та російською мовами, і навіть вивчають в декількох університетах.
Автор з гумором розповідає про особливість життя кочових ромів, їхню культуру, спілкування між собою та світогляд.
У 2006 році ця книга виборола премію в Болгарії, як найкраща прозова книга року.
4. Стівен Кінг «Худеющий»
Так, навіть Кінг писав про ромів. Його описи цього народу трохи стереотипні, але атмосфера вас точно зачарує.
Роми в цій книзі Кінга володіють стародавніми секретами магічного мистецтва. Головний герой книги випадково своєю автівкою збиває жінку з табору, що переходила дорогу. Йому вдається уникнути покарання, але тоді за справу береться циганський барон. Він накладає на чоловіка страшне закляття — герой починає раптово втрачати вагу.
Що було далі — дізнаєтесь, якщо прочитаєте цей доволі відомий містичний роман.
5. Проспер Меріме «Кармен»
В новелі йдеться про пристрасну любов розбійника Хосе до ромської дівчини Карменсити. Знаменитий письменник описав життя, звичаї та культуру іспанських ромів 19-го століття. Хосе вимагав від Кармен повного підпорядкування, проте Кармен, волелюбна ромка, відмовилася підкоритися ціною власного життя.
Для того, щоб точно передати характер героїні, Меріме детально вивчив наукові праці про циган, їхню мову.
Цей текст став основою однойменної опери Жоржа Бізе і був десятки разів екранізований.
Здоров’я – це сукупність фізичних, духовних, соціальних якостей людини, що є основною її довголіття та необхідною умовою здійснення творчих планів, високої працездатності, створення сім’ї, народження й виховання дітей.
Фізичне здоров’я дає гарне самопочуття, бадьорість, силу. Психічне – дарує спокій та чудовий настрій. Їх можна сформувати тільки шляхом отримання знань і постійної роботи над собою. Для того, щоб зберегти своє здоров’я, треба докладати неабияких зусиль, адже стан здоров’я людини залежить на 20 % від спадковості, на 10 % – від рівня розвитку медицини, на 20 % – від стану довкілля, на 50 % – від способу життя.
Здоровий спосіб життя – це дії, спрямовані на запобігання захворювань, зміцнення всіх систем організму та поліпшення загального самопочуття людини.
Основними складовими здорового способу життя є:
Важливе значення у формуванні здорового способу життя відведене саме раціональному харчуванню, що передбачає насичення організму необхідною кількістю вітамінів, мікроелементів, білків, жирів, вуглеводів, водою, що мають поліпшувати стан здоров’я та підтримувати масу тіла на оптимальному рівні. Окрім цього, необхідною умовою гарного самопочуття та здоров’я людини є відсутність шкідливих звичок.
Не менш важливими є й рухова активність та регулярні фізичні навантаження, спрямовані на підвищення рівня фізичного розвитку та його підтримку.
Пам’ятайте, що спосіб життя має найбільший вплив на стан здоров’я, а здоровий спосіб життя, в свою чергу, закладає фундамент гарного самопочуття, зміцнює захисні сили організму та розкриває його потенційні можливості.
Рідна слобода стала прообразом селищ, у яких розгорталися головні події творів письменника, — від ранніх оповідань, першої повісті “Баланда” (1930), де показане велике селище Слобода, і до роману “Гроза” (1936), який розповідає в основному про слободу Борисівку.
Як пізніше згадуватиме сам письменник, малярство було успадкованим ще від діда-прадіда заняттям їхнього роду, малярували батько та його брати. Це ніби зумовлювало шанобливе ставлення майбутнього митця до краси, вчило по-своєму бачити і розуміти її, відтворювати для інших. Мальовничі краєвиди Борисівки, привілля навколишніх степів, задумливий ліс чарували душу юного Анатолія. Не випадково 1925p. він вступає до Київського лісотехнічного інституту.
Хоча молодий А. Шиян спершу й віддав перевагу лісництву, але вже в студентські роки літературне покликання настійно захоплює його. Ще під час навчання в лісотехнічному інституті (який він успішно закінчив у 1929 році), юнак дедалі активніше включається в літературне життя: входить до київської групи “Молодняк”, запально відстоює молодняківські позиції в гарячих творчих дискусіях того часу, робить перші спроби писати.
В квітневому номері за 1928р. журнал “Молодий більшовик” друкує перше оповідання А. Шияна — “Лісокради”.
З кінця 20-х років починається інтенсивне входження А. Шияна в літературу. В періодиці одне за одним публікуються його оповідання. Протягом 1930 — 1932 pp. побачило світ шість оригінальних збірок нарисів, оповідань, повістей. Одним з примітних ранніх оповідань є “Імандра” (1930).
Певним кроком у творчому самоутвердженні А. Шияна була перша повість “Баланда” (1930), яка 1957p. була опублікована в новому, істотно доопрацьованому варіанті.
Письменник продовжує творчі пошуки і в першому своєму романі “Магістраль” (1934), звертаючись до нової для себе (немало в чому і для всієї літератури) теми виробництва.
1936р. вийшов роман “Гроза”, число видань якого перевершило два з половиною десятки. Готуючи роман до одного з численних перевидань, письменник у 1954 році здійснює нову редакцію його тексту, зробивши суттєві виправлення та уточнення.
Притаманне письменникові вміння віднайти яскраву художню деталь, колоритно подати ту чи іншу картинку живої дійсності, глибока повага та увага до багатющого арсеналу фольклорної поетики, особливо пісенної, проявились в кращій з повістей А. Шияна — “Мар’яна” (1953).
Звертався А. Шиян і до драматичного жанру (п’єси “Дружба”, “Коні”, 1933). Проте помітного успіху він тут досягне вже значно пізніше: в 50 — 60-і роки, коли вийдуть його історична драма про боротьбу козаків за волю і незалежність рідного краю під проводом легендарного отамана війська Запорозького Івана Сірка — “Де тирса шуміла” (1961), особливо ж — п’єси-казки для дітей “Івасик-Телесик”, “Котигорошко”, “Іван-мужицький син”, “Летючий корабель” та ін.
У роки Великої Вітчизняної А. Шияна направляють у фронтову пресу. Спершу — військовим кореспондентом газети “Советская Армия”, а з липня 1941-го — в щойно створену фронтову газету “За Радянську Україну”, очолену М. Бажаном. У січні 1943-го А. Шияна переводять до Українського штабу партизанського руху, а в травні відряджають на кілька місяців у тил ворога — до партизанського з’єднання О. Сабурова. Після повернення з ворожого тилу він завідує партизанським відділом газети “Радянська Україна”.
Фронтові кореспонденції А. Шияна, його пристрасна публіцистика, оповідання друкувалися в армійських і центральних газетах, звучали по радіо, виходили окремими книжками — “Розплата” (1941), “Не здаюсь!”, “Землею рідною” (1942). Правдивим художнім документом про боротьбу наших патріотів у ворожому тилу була й видана невдовзі по війні документально-нарисова книжка “Партизанський край” (1946).
Важко переоцінити те значення для подальшої творчої роботи письменника, яке мало особисто пройдене, пережите, бачене і почуте ним на фронті, в нашому і ворожому тилу — в партизанських загонах, на щойно звільнених від окупантів землях. Це і склало основу найбільшого за обсягом роману “Хуртовина” (1979 — 1980), який 1980р. було відзначено літературною премією імені Андрія Головка.
В творчому доробку А. Шияна понад двадцять оригінальних книжок оповідань, повістей, нарисів. Він автор багатьох драматичних творів. Але найповніше і найбільш виразно його самобутній талант проявився в романах “Гроза” і “Хуртовина”, що стали вершинами в творчості письменника.
Джерело:
