25 лютого — 155 років від дня народження Лесі Українки

      Жила-була в одному мальовничому куточку України, серед густих волинських лісів та прозорих озер, дівчинка на ім'я Леся. Вона була не зовсім звичайною дитиною: поки інші діти галасували на вулиці, Леся могла годинами слухати, про що шепоче листя на старому дубі або про що співає весняний струмок.

Дівчинка, яка розуміла мову природи

    Леся була дуже талановитою. Вона вміла все: вишивати чарівні візерунки, грати на піаніно так, що пташки замовкали, аби послухати, і навіть знала багато іноземних мов. Але найбільше вона любила Слово. Для неї слова були як кольорові камінці, з яких вона складала неймовірні вірші та казки.

    Одного разу з Лесею трапилася біда — вона захворіла. Хвороба була підступною і заважала дівчинці бігати та гратися. Інша дитина, мабуть, засумувала б, але тільки не Леся!

Сила «залізного» духу

   Леся вирішила, що вона буде сильнішою за свою хворобу. Вона казала собі: 

«Щоб не плакать, я сміялась».

   Коли їй ставало важко, вона уявляла, що її вірші — це чарівна зброя, яка допомагає людям ставати добрішими та хоробрішими. Вона писала про Мавку — лісову красуню, про лицарів та про далекі країни.

   Одного вечора, коли на небі зійшла перша зоря, Леся написала вірш про надію. Вона вірила: якщо людина має мрію і не здається, вона може «зійти на круту, крем’яную гору» і побачити там найпрекрасніший світанок.

Чому ми пам'ятаємо Лесю?

   Минуло багато років, але казки та вірші Лесі Українки й досі живуть. Вони розлітаються по всьому світу, як золоті птахи. Діти люблять її за те, що вона навчила нас:

• Любити свій рідний край, як найдорожчий скарб.

• Бути мужніми, навіть коли здається, що сили закінчуються.

• Вірити у диво, яке ховається у кожній квіточці та кожному слові.

     Леся стала справжньою Квіткою Ломикаменем — тендітною на вигляд, але такою сильною, що змогла пробити скелю байдужості та засяяти для всієї України.