ТОП 8 унікальних бібліотек світу

 

Дорогами визволення України . До Дня визволення України від фашистських загарбників (28.10):

 

В ніч з 27 на 28 вересня 1943 року почалося форсування Дніпра підрозділами 37 армії в районі с. Куцеволівки...

Починалося звільнення Кіровоградщини... В 4.00 28.09.1943 човни з бійцями 182 та 184 гвардійських полків 62 гвардійської дивізії рушили до західного берега Дніпра... На щастя, німці просто прозівали цю переправу і виявили її тільки о 10.00... тож основні сили полків переправились без втрат... А далі почалося пекло... Берег буквально переорювали вогнем 6 артилерійських батарей гітлерівців... Тож артилерію полків переправити не вдалось... Німці просто не очікували переправи у цьому місці, оскільки місцевість не дозволяла використовувати тяжку техніку (саме якраз через це 30.09.1943 їм не вдалося скинути гвардійців у Дніпро)...

Скориставшись моментом несподіванки 62 гвардійська стрілецька дивізія сходу зайняла Куцеволівку і Мішурин Ріг (звідки їх вибили за допомогою танків 30.09.1943, артилерію то не встигли переправити через брак плавзасобів)...

В ніч на 29.09.1943 в районі Успенки Дніпро форсував 276 гвардійський стрілецький полк 92 гвардійської стрілецької дивізії... Під Дериївкою висадився 282 гвардійський стрілецький полк 92 гвардійської стрілецької дивізії...

30.09.1943 німці підтягнули бронетанкову групу 23 танкової дивізії і перейшли в контрнаступ.. в тяжкій оперативній обстановці командування наказало преправляти 282 гвардійський полк 92 гвардійської стрілецької дивізії вдень... Але це закінчилося дуже трагічно... 197 гвардійців було вбито 532 поранено...

P. S. Для "знавців" історії... Інформація взята з архівних джерел...

 

Сергій Коваленко

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=228637389296811&id=100064516538655&__cft__[0]=AZWObXw7eH4BkvHBUhhfPSz1OraqsLNuv2uPcmBFMpitp8rskMyi0CaywLBo5xSAAsRqsWEWyi9NEqZqfdzVhieU3uWpeepf1-CC3utoGODLvQzgDe5ddY32yrJVaTo9kQ0&__tn__=%2CO%2CP-R

Історії виникнення книги

     Багато-багато років тому не було ні чорнил, ні паперу, ні, тим більше, книг. Інформацію передавали від однієї людини до іншої. Але як же важко запам’ятати дуже різні й довгі історії. Тому люди придумали малювати картинки на камені, на стінах печер. Малюнки несли інформацію, яку можна виразити не одним словом, а цілим реченням. Але далеко не все можна висловити за допомогою малюнків. Спробуйте, наприклад, намалювати вираз «У мого друга прекрасний характер». Боюся, що не вийде.Та й розуміли намальоване всі по-різному. Тому люди намагалися виконувати малюнки простіше

.

 Від малюнків утворилися ієрогліфи. Слово «ієрогліф» означає «священні знаки». Кожен ієрогліф означає слово або його частину. У наш час ієрогліфами пишуть народи Китаю та Японії.

   У деяких стародавніх державах, таких як Вавилон, Ассирія, Шумер, писали на глині. Загостреними паличками люди видавлювали на сирій глині знаки, схожі на подовжені трикутники – клини. Тому такий лист називається клинописом. Покриті значками плитки сушили й обпалювали в печі для кращого збереження.

Кожна така книга складалася з десятків або навіть сотень глиняних «сторінок», укладених у дерев’яний ящик. Уже в цей час були створені бібліотеки. Під час розкопок була знайдена казково багата бібліотека ассірійського царя Ашшурбаніпала, що жив у ХІІ ст.. до н.е. Навіть пожежа не змогла знищити глиняні книги, вогонь їм не страшний. Він робить їх тільки міцнішими.

   У давній Індії матеріалом для перших книг служило пальмове листя, яке висушували, нарізували довгими вузькими смужками. Текстписали тушшю тонким пензликом. Давні індійці першими здогадалися збирати написані сторіночки в купку та прошнуровувати. Інший їхній винахід – палітурка: стопка прошнурованих сторінок з обох боків закривали обструганими дерев’яними дощечками, щоб книга краще зберігалася. Палітурки прикрашалися яскравими картинками-мініатюрами. Пальмове листя - матеріал неміцний, тому прадавні індійські книги не вціліли до нашого часу.

   В Африці по берегах річок і боліт росте очерет – папірус. Він удвічі вищий за людину, стовбур завтовшки з руку. З папірусу робили найнеобхідніші речі: тканина для одягу, річкові човни, вітрила, споживали, писали на ньому.

   Процес виготовлення папірусу був досить складним. Серцевину очерету різали на смуги, потім накладали одна на одну, притискали вагою, сушили на сонці. Потім отримані листки склеювали один з одним. Виходила довга стрічка. Її зручно було зберігати, згортаючи в трубку, оскільки листи папірусу були крихкими й ламалися. Такі книги називали світками. Текст на папірусових свитках писали чорним чорнилом вузькими стовпцями. При читанні папірусову стрічку перекочували з одного боку на інший. Папірусові свитки (до 40 м завдовжки) намотували на дерев’яні або кістяні стержні й ховали в шкіряні або дерев’яні футляри. Папірус не витримував вологи, вона його руйнувала. Багато світків згоріли під час пожеж, але більшість дійшли до нас у вигляді уривків. Зараз вони зберігаються в музеях і великих бібліотеках світу.

   Разом з папірусом використовували дешевший матеріал для книг – віск. яким заповнювали дощечки, вистругані в середині. Такі дощечки скріплювали шнурками. Перша і остання дощечки воском не заповнювалися. Такі книжечки служили дуже довго: запис можна було стерти, а потім наново написати. На воскових дощечках писали сталевою або кістяною паличкою – стилем.

   Найбільша бібліотека з папірусових сувоїв знаходилася в місті Олександрія. Вона налічувала близько 70 000 сувоїв. Але цар міста Пергама вирішив створити бібліотеку, яка перевершить олександрійську. Коли єгипетський цар дізнався про це, то заборонив вивозити папірус із Єгипту. Тоді жителі цього міста навчилися робити матеріал для листа зі шкіри тварин (телят, ягнят). Цей матеріал стали називати пергамент. Спочатку з нього продовжували робити свитки, але незабаром звернули увагу на міцність цього матеріалу: його можна складати, розрізати, листи з пергаменту можна зшивати й робити палітурку. Книга набула сучасної форми, яка називається – кодекс. На пергаменті писали пташиним пером, найчастіше гусячим, в урочистих випадках – лебединим. Писали особливим чорнилом, яке вбиралося у шкіру так глибоко, що його не можна було змити. Поки ними писали, вони були дуже блідими, а з часом чорніли.

   Книги за давніх часів коштували дорого, оскільки створювалися повільно, ціною кропіткої праці переписувача. Він від руки переписував книгу впродовж декілька місяців, а іноді й років. Писали й переписували книги в основному при монастирях.

   У давній Русі переписувачів називали літописцями. Вони писали на бересті – корі берези, яку обробляли спеціальним чином. Декілька сотень берестяних грамот було знайдено при розкопках у Новгороді.

   У ІІ ст.. до н. є. в Китаї винайшли дешевший матеріал для листа – папір.Технологію виготовлення китайські майстри довгий час тримали в секреті. Лише в ХІІІ ст. навчилися виготовлювати папір у країнах Європи.

   У давнину всі книги були рукописними, тому що їх писали від руки. Рукописні книги були справжніми витворами мистецтва. Багато прикрашалися і палітурки.

   Наші предки читали літопис «Повість минулих літ, автором якого є Нестор.

   У ХV ст. (1447 р.) Йоганн Гутенберг придумав металеві букви, з яких набирав текст, покривав букви фарбою і за допомогою пресу отримував відбиток на папері. Своє велике відкриття, винахід друкарського верстата, Гутенберг обмірковував і здійснював упродовж 10 років. Відома його книга Біблія, 150 екземплярів якої він віддрукував на папері і 35 – на пергаменті. Збереглося лише 47 екземплярів цієї першої друкарської книги. Сьогодні це найдорожча книга у світі. Гутенберга людство шанує як основоположника європейського книгодрукування.

Книги друкують у друкарні.

   У Москві та Львові встановлені пам’ятники Івану Федорову. Людиною він був освіченою, книжкову справу знав добре. Працював на друкарському дворі, побудованому за наказом Івана Грозного недалеко від Кремля. Іван Федоров першим став друкувати книги на русі, його називають першодрукарем. Першу книгу надрукував у 1564 році – «Апостол». Було випущено майже 2000 книг. До наших днів збереглося близько 50 книг. Надрукував першу азбуку для дітей. В Україні Іван Федоров також став першодрукарем – 1574 році у Львові був надрукований «Апостол» та перший підручник «Буквар». Книжка складалася з абетки, складів, зразків відмінювання й короткої читанки – це був перший друкований підручник у східнихслов’ян. До нас дійшов лише один примірник, який було знайдено в Римі в 1927 році, він зберігається в бібліотеці Гарвардського університету в США.

 

 

140 років від дня народження українського письменника, драматурга Івана Антоновича Кочерги (1881 – 1952)

 ІВАН КОЧЕРГА

(1881 — 1952)

Народився Іван Антонович Кочерга 6 жовтня 1881р. в містечку Носівка на Чернігівщині в сім'ї залізничного службовця, що зумовляло часті переїзди. Лише 1891p. їхня родина оселяється на постійне проживання в Чернігові, де 1899р. він закінчує гімназію. Відтак їде до Києва і вивчає право на юридичному факультеті. По закінченні університетських студій в 1903р. повертається до Чернігова і стає на службу чиновником у контрольній палаті. З 1904р виступає з театральними рецензіями на сторінках чернігівських газет.

1910р. пише першу п'єсу (російською мовою) "Пісня в келиху" (вперше поставлена в Харківському Народному театрі лише 1926р. в перекладі П. Тичини під назвою "Легенда про пісню", п'єса успіху не мала).

Нова п'єса — "Дівчина з мишкою" (рос. мовою, 1913) мала помітний, хоч і скандальний успіх.

1914р. І. Кочерга переїхав в Житомир.

П'єси російською мовою "Зубний біль сатани" (1922) та "Викуп (Весільна поїздка Марусі)" (1924) завершують певний етап драматургічного розвитку, в цей період творчого життя письменник починає писати українською мовою.

1925p. він завершує роботу над п'єсою "Фея гіркого мигдалю".

1927р. — пише нову п'єсу "Алмазне жорно".

1928р. — кілька п'єс, безпосередньо пов'язаних тематикою і проблематикою з тогочасною дійсністю.

В цей період І. Кочерга з посади ревізора житомирської робсельінспекції переходить працювати літредактором у міську газету "Робітник", а згодом — у "Радянську Волинь".

Він пише комедію "Натура і культура" (1928), драму-феєрію "Марко в пеклі" (1928) і низку так званих "кооперативних" п'єс, типових для 20-х років агіток.

Вистава "Марко в пеклі" у харківському Червонозаводському театрі (режисер В. Василько) мала успіх, але до самої п'єси рецензенти поставилися стримано.

В 1929p. в Житомирі відбулися гастролі Другої державної української опери Правобережжя (липень-серпень), театру української Музкомедії і драми під керівництвом Д. Гайдамаки (жовтень-листопад) та інших колективів і окремих виконавців. І. Кочерга, який в попередні роки лише зрідка виступав у пресі, активізує свою критичну діяльність. З 14 липня по 9 серпня 1929p. він друкує в газеті "Робітник" 11 лаконічних, але глибокозмістовних рецензій на вистави театру української опери — це чи не більше, ніж за всі 1922 — 1928 pp.

Він пише чимало п'єс: драматична поема "Свіччине весілля" (1930; інша назва "Пісня про Свічку"), водевіль "Ліза чекає погоди..." (виданий 1931р.), п'єса "Майстри часу" (інша назва "Годинникар і курка", 1933).

Драматична поема "Свіччине весілля" була поставлена лише 1935р. в Запоріжжі й тільки після цього почала тріумфальний хід по сценах десятків театрів.

П'єса "Майстри часу", незважаючи на те, що спочатку була відхилена українським реперткомом, на Всесоюзному конкурсі драматургічних творів у 1934p. дістала (під назвою "Годинникар і курка") третю премію.

1934р. І. Кочерга переїздить до Києва, де поринає в активну громадську, критико-публіцистичну та творчу роботу. Продовжує художню розробку проблемних філософських питань, працює і над кіносценаріями, перекладами.

З початку Великої Вітчизняної війни живе в Уфі, де редагує газету "Література і мистецтво" й працює в Інституті літератури АН УРСР. У цей період створює кілька невеличких п'єс, які, часом дотепні, по-своєму правдиві, не стали, однак, досягненнями автора.

Дещо пізніше написані твори "Чаша", 1942; "Досить простягти руку", 1946. В одноактівці "Зубний біль сатани" реалізований задум п'єси, який автор нотував ще в 10-х роках.

Повернувшись 1944р. до Києва, І. Кочерга пише романтичну драму "Ярослав Мудрий" (1944, друга редакція — 1946). Драма задумана як історична трагедія, але деяка ідеалізація самого образу князя не дозволила автору домогтися по-справжньому трагедійного звучання твору. Як романтична ж драма "Ярослав Мудрий" є високим досягненням в українській літературі.

У повоєнні роки основні творчі сили письменник віддає роботі над драматичною поемою про Т. Г. Шевченка "Пророк" (1948).

Помер Іван Антонович Кочерга 29 грудня 1952р.

Виявивши свій талант як майстер гострого сюжету, в розвитку якого окреслювалася певна значуща авторська ідея, драматург створив видатну філософську драму — п'єсу "Майстри часу". Історичними драмами "Свіччине весілля", "Алмазне жорно" та "Ярослав Мудрий" він не тільки говорив про славне, хоч і складне, нерідко — тяжке минуле нашого народу, але й був суголосним своїми думками та ідеями змаганням і потребам сучасного йому дня.

https://www.ukrlib.com.ua/bio/printit.php?tid=1627

«Спасибі вам, що ви на світі є, що сієте добро, як щедрий колос»

 

«Ювілейна планета» 115 років від дня народження українського письменника Івана Багряного (Івана Павловича Лозов’ягіна) (1906–1963)

   Іван Багряний Справжнє прізвище — Лозов’ягін (1906-1963) Народився 2 жовтня 1906р. в м. Охтирці на Полтавщині у родині сільського робітника-муляра. 

   Навчався у вищій початковій школі, з 1920р. – у ремісничій профтехшколі, звідки перевівся в Краснопільську художньо-керамічну.

    У 1924р. вступив до Охтирської філії організації «Плуг». У 1925р. під псевдонімом Полярний надрукував свою першу книжку оповідань «Чорні силуети». У 1926р. вступив до Київського художнього інституту, який не закінчив через матеріальну скруту. Тоді під псевдонімом Багряний друкував поезії й оповідання в журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях» та «Плужанин». Його прийняли до організації МАРС. У 1929р. з’явилася збірка поезій «До меж заказаних» У 1930р. з’являється історичний роман у віршах «Скелька» 16 квітня 1932р. заарештовано за контрреволюційну і націоналістичну діяльність. 16 червня 1938р. знову заарештовують. У 1944р. змушений був емігрувати в Німеччину, залишивши дружину з дітьми вдома. У 1945р. засновує газету «Українські вісті», бере участь у створенні організації МУР (Мистецький український рух), засновує ОДУМ (Об’єднання демократичної української молоді). У 1946р. кількома мовами за кордоном надруковано його памфлет «Чому я не хочу вертати на «родіну»?» Знайшов порятунок душі у новій родині, де народилися син Нестор і донька Роксолана.

    Помер на 57-му році життя 25 серпня 1963р. 

   Твори: – 1925р. збірка оповідань «Чорні силуети» – 1929р. збірка поезії «До меж заказаних» – 1930р. історичний роман у віршах «Скелька» – 1944, 1946р. роман «Тигролови» – 1950р. роман «Сад Гетсиманський» – 1953р. роман «Огнене коло» – 1957р. роман «Буйний вітер» – 1965р. роман «Людина біжить над прірвою» – п’єси «Генерал», «Морітурі», «Розгром» – 1946р. збірка «Золотий бумеранг» – 1956р. поема «Антон Біда – герой труда»