БЕЗКОШТОВНА ПЕРСОНАЛІЗОВАНА РОЗМАЛЬОВКА ДЛЯ УКРАЇНСЬКИХ ДІТЛАХІВ : «Дарина рятує світ»
.
Діти Світловодська – це майбутнє нашого міста та країни! Діти живуть у нашому дорослому сьогодні. Незважаючи на війну, вони мають відчувати турботу та захист, яку надають дорослі.
Зустріч з талановитою письменницею Світловодська,
Тетяна Строкач
ЗАГАДАЮ БАЖАННЯ
Загадаю бажання, найдорожче у світі!
Щоб настав мир в країні і не гинули діти,
Щоб під небом блакитним колосилися ниви,
Щоб всміхалися люди й жили дружно, щасливо.
Щоб не плакали мами у журбі над синами,
Перемога настала в боротьбі з ворогами.
Щоб старенькі в достатку всі свій вік доживали,
Щоб і пісня, і слово українські звучали.
Щоб країна розквітла, незалежна і вільна.
Хай здійсниться бажання це моє неодмінно!!!!
Міністерство культури та інформаційної політики спільно з Державним агентством з питань мистецтв та мистецької освіти запустили платформу, де кожен охочий може опублікувати свої вірші про війну в Україні. Долучайтесь: https://warpoetry.mkip.gov.ua/
Від сьогодні щодня о 9 годині ранку – всеукраїнська хвилина мовчання за усіма загиблими, як військовими, так і цивільними, через вторгнення рф в Україну.
Українського письменника та музиканта Сергія Жадана висунули на Нобелівську премію 2022 з літератури
Компанії 1+1 Media й Film.UA створили мультфільм для дітей про Миколу та Івана, який пояснює дітям, чому почалася війна й чому Росія — агресор.
Є також варіант з російською озвучкою, який можна поширювати серед росіян.
Психологиня Світлана Ройз проаналізувала мультфільм і прокоментувала продукт на своїй Facebook-сторінці:
“Зараз час, коли ми не тільки захищаємо кордони, міста, стоїмо на охороні безпеки й життя. Час, коли нам важливо тримати інформаційний фронт. І розмовляти з кожною аудиторією тією мовою, яку вона зможе почути та зрозуміти. Цей мультфільм – відповідь на маніпулятивну дезінформацію, яку розповсюджує та насаджає РФ, зокрема дітям. Мультфільм буде зрозумілим дітям з 3 років і допоможе дорослим знайти слова, щоби пояснити те, що відбувається”
Народився 5 березня (21 лютого за ст. стилем) 1827 року у селі Веселий Поділ на Полтавщині. Раннє дитинство провів у селі Горби Кременчуцького повіту, де його батько служив управителем маєтку. У 1840 році вступив до Полтавської гімназії, проте через хворобу був змушений її покинути. У 1849 році вступив до Ніжинського ліцею вищих наук, у 1855 році закінчив його і почав вчителювати у місті Чорний Острів на Поділлі. У 1859 році став викладачем географії у Чернігівській чоловічій гімназії. У 1861 році заснував тижневик «Черниговский листок», у якому був редактором, автором і коректором. У 1863 році тижневик закрито, а Глібову заборонено жити і працювати в Чернігові. Він переїхав із сім’єю до Ніжина, і лише наприкінці 1867 року повернувся до Чернігова, де влаштувався завідувачем земської друкарні. Навколо нього гуртувалася прогресивна чернігівська інтелігенція. У 1889 році Леонід Глібов почав співпрацювати з галицькими виданнями «Зоря» і «Дзвінок». За останні 4 роки життя написав удвоє більше творів українською мовою, ніж за всі попередні роки. Став популярним письменником, улюбленцем читачів, проте майже повністю осліп. У 1891 році у Чернігові було з розмахом відзначено 50-річчя творчої діяльності Леоніда Глібова. 10 листопада 1893 року байкар помер від астми і хвороби серця.
Леонід Глібов написав 107 байок, понад 40 пісенно-ліричних творів українською мовою, п’єсу «До мирового». Писав під псевдонімами «Капитан Бонвиван», «П.Сонин», «Ив.Кенер», «Простодушный». У 1890-1893 роках під псевдонімом «Дідусь Кенир» написав понад 50 віршованих загадок, жартівливих пісень та акровіршів для дітей.
1847 рік – «Стихотворения Леонида Глебова», збірка поезій російською мовою.
1853 рік – перші українські байки Глібова надруковані в «Черниговских губернських відомостях».
1863 рік – у Києві вийшла перша збірка «Байки Леоніда Глібова», але майже весь наклад знищили відповідно до Валуєвського циркуляра.
1872 рік – доповнене видання збірки байок.
1882 рік – третє видання збірки байок.
Архип Тесленко без перебільшення вважається трагічною постаттю в українській класичній літературі. Прожив він до гіркого мало – 29 років. Переважну більшість дорослого життя провів у тюрмах, на засланні, тяжко хворів на туберкульоз.
Із дитинства Архип бачив тяжке життя сільської бідноти, поневіряння наймитів. Тож і не дивно, що більшість його творів сповнені трагізму і відображають народний протест проти сваволі чиновників, представників влади, заможних прошарків суспільства. Філософія “страченого життя”, як майже безнадійного протесту проти реалій українського села початку XX століття, червоною ниткою проходить через творчість письменника.
Архип Юхимович народився 2 березня 1882 року на Полтавщині. Невеличке село Харківці Лохвицького повіту. Батько хлопчика мав проблеми зі здоров’ям, тому не міг займатися тяжкою фізичною працею. Знав трохи грамоти, за дріб’язок допомагав селянам, цим і жили. Мати довго наймитувала по панських економіях. А потім вона отримала у спадок клапоть землі й стала там господарювати.
Синові жінка намагалася дати найкращу освіту, тому влаштувала Архипа до церковнопарафіяльної школи. Науки хлопцеві давалися легко, тому по закінченню цього закладу вступив до харківецької церковно-учительської школи. Ще змалечку ненька бавила малого піснями, казками, приказками. Кохаючись у народному фольклорі, й сам став складати оповідки, пізніше писав байки про однокашників. Водночас багато читав релігійної літератури. Але написана вона була складно, багато чого хлопець просто не розумів. Часто за роз’ясненням звертався до наставників, та замість відповідей завжди отримував відкоша. А щоб не набридав – взагалі виключили зі школи за “вільнодумство” і “крамолу”.
Отак у 16 років Тесленко опинився обабіч життя: без освіти, грошей, без надії. Щоби не обтяжувати родину, – звернувся до материного брата, щоб той посприяв із працевлаштуванням, та марно, ніхто не допоміг.
У 1889 році все ж таки зумів отримати місце писаря в Лохвиці, але пропрацював там не довго. За пів року перейшов до повітового нотаря, де також довго не втримався. Постійні кпини, знущання, наганяй, а ще примхи пані писаревої змусили все покинути. Та чи не найбільше йому дошкуляло переслідування за читання літератури. А читав Тесленко багато, іноді всю ніч міг просидіти з книжкою. Всі свої переживання хлопець переніс у вірші, які спочатку писав російською.
У серпні 1901-го Архип переїхав у Долинське – нині місто районного значення у Кіровоградській області, тоді просто станція Південно-Миколаївської залізниці. Там він вчився на залізничного телеграфіста й одразу ж проходив практику. Водночас ні на мить не полишав книжок, читав до болю в очах. Зрештою постійне напруження очей через погане освітлення далося взнаки. “Слабість на очі” – такий невтішний діагноз поставив лікар. Це стало причиною звільнення. Обірваний, босий, без гроша в кишені поплівся додому.
Спочатку допомагав батькам по господарству, коли траплялася вільна хвилина – готувався до іспитів на право вчителювання. Заприязнився з місцевим викладачем, брав у нього книжки. Під впливом прочитаного написав кілька віршів. Познайомившись із “Вечорами на хуторі біля Диканьки”, написав побутовий нарис “Ніч на Івана Купала в селі Харківці” та ліричний роздум “На досвідках”.
Пізніше потоваришував із режисером місцевого аматорського театру Миколою Дяковим. Ця дружба допомогла визначитися Тесленку в життєвому напрямі. Він обрав для себе громадсько-культурну ниву. Організував аматорський гурток у рідному селі. У 1903-му Архип отримав дозвіл на постановку вистави “Невільник” Марка Кропивницького, яка мала чималий успіх. Зібрані від вистави кошти пішли на допомогу сім’ям-погорільцям.
Потім Тесленко написав для свого театру п’єси “Горобина ніч” та “Не стоїть жить”. Останню відправив Кропивницькому на суд. Відповідь не забарилася. Драматург схвально оцінив роботу Тесленка, але як професіонал вказав на помилки і способи їх вирішення.
Натхненний підтримкою Кропивницького, Архип поринув у культурно-громадське життя: брав участь в розвитку освітніх земських заходів, став співорганізатором “Селянської спілки”. Окрім того, вів активну революційну роботу серед селян. Читав на зібраннях заборонені книжки, за що був заарештований і опинився за ґратами. Щоправда, невдовзі його випустили, але переслідування на цьому не закінчилися.
На 1905 рік Тесленко вже написав п’ять оповідань, що були впорядковані у збірку. Та друкувати її відмовилися, аргументуючи невиразністю написаного. Рукопис потрапив до Бориса Грінченка, який був редактором “Громадської думки” і ця збірка побачила світ. У 1906-му читачі дізналися про нового письменни
У грудні Тесленко взяв участь у революційному заколоті селян. Але цей виступ придушили, троє селян загинули. Архип, щоб знову не опинитися за ґратами, втік до Києва. Грошей не має, паспорта й того не було. Люта зима, тулився по нічліжках. Іноді жив у комірчині редакції “Громадської думки”. Тоді були написані оповідання, які Грінченко публікував у газеті. Для письменника це була величезна відрада.
Наприкінці жовтня 1906 року Тесленко опинився у в’язниці. Разом із 15-ма селянами його збиралися заслати до Вологодської губернії на 2 роки, хоча слідство щодо участі в Лохвицьких подіях 1905-го ще було далеким від завершення. Тесленка переводили з в’язниці до в’язниці – Лохвиця, Гадяч, Миргород, московська Бутирка, Ярославський централ. Міністр внутрішніх справ Російської імперії розпорядився заслати письменника до Вятської губернії. Але на шляху туди його повернули до України для завершення слідства. Суд виправдав Тесленка, та його знову відправили на північ – до завершення терміну заслання. Так у тюрмах і на етапах він провів два роки. Ще й хвороби дошкуляли: тиф, плеврит, туберкульоз.
Лише у 1909-му Архипові вдалося повернутися додому. Змучений, хворий, переслідуваний ворогами. Та рідна хата дала сил ще взятися за перо і написати низку дописів, щоправда, під псевдонімом Селянин. За рік по поверненню мати письменника померла. Відійшла у засвіти його єдина опора. Залишився вдвох із батьком-калікою. Злидні, холод, голод. Смертельно хворий Тесленко не має коштів на ліки. Холодними сірими днями тягнулося життя.
Відчуваючи скору смерть, Тесленко робить останнє зусилля і пише твори: “Поганяй до ями!”, “Немає матусі”, “Прощай, життя!”, “В тюрмі”, “На чужині”, “Що б з мене було?”, “В пазурях у людини”. Вони теж були опубліковані Грінченком.
Ще такий молодий, а жити вже не має сил, організм знесилений, туберкульоз прогресує, кожен подих дається важко. 28 червня 1911-го Тесленко помер у тій же хатині, в якій усього 29 років тому він народився.
