Константин Малько https://www.facebook.com/mallkollm
Сьогодні день партизанської слави. Ось фото наших земляків партизан і підпільників. Григорій Третяк, Федір Ткаченко, Василь Черномор, Петро Недавній, Андрій Цимбал, Олександр Воловик, Костянтин Скрипник, Ілля Діброва Олексій Єгоров.
Андрій
Калинович Цимбал (13.12.1916
- 23.03.2006) - радянський військовослужбовець, учасник Великої Вітчизняної
війни, Герой Радянського Союзу, командир батальйону партизан, старший
лейтенант.
Народився 13 грудня 1916 року в селі
Таборище нині Кіровоградської області.
У Червоній Армії з 1937 року. Служив в
прикордонних військах. Учасник Великої Вітчизняної війни з 1941 року.
В партизанському загоні був помічником
командира. 1 квітня 1942 року за штурмі села Жихове приховано захопив будівлю
школи, в якій розташовувався штаб батальйону. У травні 1942 року брав участь у
захопленні Путивля. 5 жовтня 1942 року став командиром 2-ї роти. У листопаді
1942 року отримав завдання вивести з ладу залізничний вузол Сарни. 14 березня
1943 року було виведено з ладу Коростенський залізничний вузол. Цимбал брав
участь у всіх рейдах, що закінчилися на території Польщі.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2
травня 1945 року за зразкове виконання завдань командування в боротьбі проти
німецько-фашистських загарбників в тилу противника і проявлені при цьому
відвагу і геройство Цимбал Андрію Калиновичу присвоєно звання Героя Радянського
Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» .
У 1945 році демобілізувався. Жив в місті
Світловодськ. Помер 23 березня 2006 року. Похований в Світловодську.
Нагороджений двома орденами Леніна, орденом
Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, медалями.
______________________________
12 лютого 1942 року у с. Табурищі зусиллями місцевого відділу гестапо
було ліквідовано радянську підпільно-диверсійну групу. Спогади дивом уцілілого
члена групи Олексія Назаровича
Васильченка дають змогу відновити цілісну (або майже цілісну) картину
подій, що призвели підпільників до загибелі.
Їхній керівник Федір Ісакович
Ткаченко був свого часу визнаний непридатним для несення дійсної військової
служби внаслідок захворювання на туберкульоз. Будучи залишеним в тилу німців
для підривної роботи, після нетривалих пошуків співтоваришів він зупинив свій
вибір на кількох неповнолітніх юнаках, переважно уродженцях Табурища. Підґрунтям
для прийняття кадрових рішень керманичем групи слугували приятельські стосунки
з хлопцями під час перебування Ткаченка на посаді завідуючого сільським клубом.
Саме один з юнаків, 17-річний Петро Недавній, сприяв знайомству з
Федором Івановичем свого друга дитячих років Олексія Васильченка. На відміну
від товаришів, Олексій вже встиг досита спізнати, почім ківш воєнного лиха.
Зустрівши червень 1941-го року у Західній Білорусії в лавах 75-тої стрілецької
дивізії, рядовий Васильченко пройшов через горнило ворожого оточення і після
несказанних митарств, врешті повернувся до с. Білецьківка, де оселилися його
батьки після продажу будинку в Табурищі.
З появою цього парубка діяльність підпільної групи набула нового
характеру. Полагодження ним зламаного радіоприймача, який до цього припадав
пилом на горищі ткаченківської оселі, дозволило розгорнути локальну
“інформаційну війну”.
Незабаром мешканці Табурища та відвідувачі новогеоргіївського ярмарку
одержали можливість знайомитися зі змістом останніх зведень Радянського
Інформбюро. Щоправда, наклад рукописних листівок був досить скромний – 20-25
примірників. Проблему особистого озброєння вдалося вирішити завдяки випадковій
знахідці на одному з піщаних дніпровських островів ящика з пістолетами,
внаслідок чого всі члени групи отримали новенькі “ТТ”. Володіння зброєю
окрилило хлопців, спонукаючи до радикальних дій. Місцеві колаборанти – староста
громадського двору Д.В.Білаш та начальник табурищанських поліціянтів Г.М.Білаш
– не гребували використовувати канчуки як найбільш ефективний засіб впливу на
односельців. Саме вони мали стати першими жертвами терору. Здійснити замах було
доручено П.Недавньому та О.Васильченку. Влаштувавши засідку поблизу
громадського двору (колишній колгосп “Профінтерн”), хлопці марно прочекали до
глухої ночі. А наступного дня, 8 лютого 1942 року, сталося непоправне.
Один з членів групи, хлопець на прізвище Богатир, під час сварки з
мачухою не знайшов кращого аргументу на свою користь, ніж націлити на опонентку
пістолета і пообіцяти пустити зброю в хід. Бравада молодика, що втратив
самоконтроль, мала надзвичайно тяжкі наслідки. Налякана і розлючена водночас,
жінка звернулася по допомогу до поліції.
Не витримавши випробувань допиту, морально зломлений юнак прирік
товаришів на загибель. 12 лютого 1942 року Федір Ткаченко, Петро Недавній,
неповнолітні Григорій Третяк та Василь Чорномор були розстріляні після звірячих
тортур. Зрадник Богатир та 17-тирічний мешканець Новогеоргіївська Віталій
Яновський були звільнені з-під варти. Олексій Васильченко після звістки про
страшні події перейшов на нелегальне становище, тривалий час переховуючись у
рідних в с.Павлівка
____________________________
Ілля Данилович Діброва (9 серпня 1891,
с. Захарівка Олександрійський район - 14 жовтень 1944, Словаччина) Покликаний в
1941 р. Полковник. З червня по 9 грудня 1943 р командир партизанського загону.
З 1943 року -
командир партизанського з'єднання ім. Ворошилова, що діяло в районі Чорного
лісу. З вересня 1944 року він був призначений комісаром партизанської бригади,
була організована на базі двох словацьких загонів. 14 жовтня 1944 року Ілля
Діброва загинув в бою на території Чехословаччини. Був похований в лісі шпана.
У 1945 його останки були перевезені в Олександрію і перепоховані спочатку в
дитячому парку, а в 1960 році - на братській могилі.
Немає коментарів:
Дописати коментар