Сила краси (Казка)

КК

Колись давно-давно жила у селі дівчина. Підростала, день від дня гарнішала. Милувалися нею і батьки і рідні, і всі у селі. А женихи лицялися та сватів засилали. Дівчина була не тільки гарна, а ще й добра та привітна. Та ще й дуже любила землю, трави, квіти, всяке зілля пахуче. Яких тільки квіток не було в неї коло хати!

І випала їй доля нещаслива – віддала мати за нелюба, грубого і неласкавого чоловіка, багатого хазяїна. Не любив він квітів, не мав ласкавих слів, не знайшов для юної дружини жодного. Плакала молодиця та все садила квіти коло хати. Не вірила, щоб краса не проникла в людське серце, не власкавила його, не зворушила. Але прийшов одного разу чоловік додому напідпитку, побачив, як дружина припадає до квітів і стоптав їх усі чобітьми. Заридала молодиця, впала на землю і почала благати: «Ненько-матінко, сирая землице! Прийми мене до себе і зроби так, щоб я стала квіткою. І нехай з мене розсіваються тисячі квітів. Щоб не можна було їх ні знищити, ні розтоптати...»

І сталося диво: зникла молодиця, а замість неї із землі підвелася, гордовито стріпнувши голівкою, диво-квітка, пишна та гарна. Підняв руку, щоб зірвати і не зміг чоловік. Чомусь тоскно стислося серце, пішов до хати. Та не сиділося і не лежалося йому. Кинувся він знову надвір, до дивної квітки. Довго милувався чарівною красою, вперше в житті відчувши її. Хотів погладити квітку, та ледь торкнувся – пелюстки, мов птахи, злетіли і впали додолу. І заплакав чоловік – жаль стало, самотньо... Та з маленької зеленої кульки із зубчастим гребінчиком, що лишилася на стеблі, почувся тихенький голосок: «Не плач! Я щаслива, що ти відчув красу. Через деякий час із мене розквітнуть тисячі квіток. Милуйся ними».

Нетерпляче чекав, коли знову побачить чарівну квітку, що сталася з його дружини. І от одного ранку вийшов чоловік з хати і онімів від захоплення. Сотні дивних квіток дивилися йому в очі, ніби його дружина, гарна і ніжна, добра й привітна. Та ледве дмухнув вітрець, квіти розсипали пелюстки і зникло чарівне видиво... Зникло, мов молода вродливиця, якою не встигли намилуватися....

Він зненавидів красу (В. Сухомлинський)

У матері був трирічний син. Дуже любила вона єдину дитину. Що не захочеться синочкові, мама зразу ж кидається виконувати його бажання.

Побачив син троянду за вікном, питає:

– Що це таке?

– Квітка троянди, – відповідає мати.

– Хочу квітку троянди, – вимагає хлопчик. Не просить, а вимагає.

Мати йде, зрізає квітку й приносить синові. Потримав хлопчик троянду в руках, зім'яв пелюстки й кинув на підлогу.

Побачив син на паркані горобця, питає:

– Хто це такий?

– Горобець, – відповідає мати.

– Хочу горобця, – вимагає хлопчик. Пішла мати до сусідських дітей, просить:

– Спіймайте горобця, куплю вам цукерок.

Упіймали діти горобця, одержали цукерок. Принесла мати пташку. Взяв хлопчик горобця, почав гратися, придавив його за шийку, пискнув горобчик і замовк. Кинув син матері мертву пташку.

Почув син, як хтось грає за вікном на сопілці. Сподобалась йому гра, питає він у матері:

– Що це таке?

– Це пастух грає пісню на сопілці.

– Хочу пісню, хочу пісню, вона така красива! – зажадав хлопчик.

Пішла мати до пастуха, просить:

– Йди, пастуше, до мого хлопчика любимого, хоче він, щоб йому належала ця прекрасна пісня.

– Ні, – відповідає пастух.– Пісня – це краса. Не може один володіти нею. Пісня потрібна всім.

Ні з чим прийшла мати до сина, переказала йому слова пастуха. І син зненавидів красу, перестав любити й розуміти прекрасне.