Війни священні сторінки навіки в памяті людській

Сьогодні, й завтра, і допоки світу
Для нас, для всіх, що прийдуть після нас,
Вона — синонім сонця й весноцвіту
На тих полях, де братня кров лилась.
І завжди нам при слові  «Перемога»
Спиняти щастя й смутку не таїть.
Цей світ, напевне знаєм, не від бога,
Дух Перемоги — в тім, що є цей світ!

                                       М. Братан "Дух Перемоги"
   

    У нескінченному плині історії тільки час відокремлює головне від другорядного, дріб'язкового, загальнолюдське від особистого. Для учасників і сучасників другої світової, складовою частиною якої була Велика Вітчизняна війна, головним стало все - страх смерті, благородний гнів, лихоліття тяжких випробувань і безмежна радість перемоги.

                                                       Карта визволення України

   Для українського народу війна розпочалася значно раніше Великої Вітчизняної - ще з вересня 1939 року. Двічі прокотилася вона вогненним смерчем Україною. Спопеляючою блискавицею пронизала серця і душі, опалила кожну сім'ю та оселю, кожне життя, її гірка правда ніколи не полишить нас. Саме тому війна й досі не закінчилася для багатьох. Для фронтовиків вона у спогадах, ранах і нагородах, які дотепер знаходять своїх героїв. Для вдів, матерів і дітей, усіх тих, хто не дочекався рідних з далеких фронтів, вона у скорботі й надії дізнатися про місце їх загибелі, поховання.

    Для всіх нас війна вічно у незгасній пам'яті. Адже пам'ять - частина духовного життя народу, його найсвятіша істина. Той, хто пам'ятає, завжди сильніший, бо озброєний досвідом минулого. Досвідом боротьби і подолання труднощів, самозречення і відданості, мужності і непокори. Книга Пам'яті України - реквієм безсмертному подвигу земляків.

   Понад 40 місяців - з червня 1941-го по жовтень 1944-го - палахкотіла на українській землі Велика Вітчизняна війна. Лилася кров, плюндрувалися матеріальні й культурні цінності, духовні надбання народу. На бій ішли мобілізовані і добровольці, чоловіки і жінки, робітники і селяни, комуністи і безпартійні, атеїсти і віруючі, люди різних поколінь, національностей, професій. На захист рідної землі стали всі, навіть діти «ворогів народу», молодь, якій судилося дивом вижити в голодному 1933-му, в'язні сталінських таборів.

   Події другої світової війни не перестають вражати силою народного духу, величчю подвигу мільйонів, що піднялися на захист Батьківщини, своїх осель і родин. Про це створено тисячі книг, кінофільмів, картин, симфоній, пісень. Однак тема героїзму в роки війни нескінченна, бо має вічне джерело, витоки якого - у народній пам'яті, що закарбувала імена тих, хто поліг в ім'я Перемоги. Ця пам'ять незгасна - вона у наших серцях.

Довічна слава їм, довічна пам'ять! їх не забуде рідна сторона — Сини й онуки у віках прославлять Воїнів прекрасні імена, Горді, героїчні імена О.  Орач "Пам'ять"      Ярослав Гашек, «Пригоди бравого солдата Швейка». Сміх крізь сльози. Меморіальна дошка автора на одному з будинків столичної вулиці Володимирській. І цитата: «У всій Європі люди, ніби худоба, йшли на бійню, куди їх поруч з м’ясниками – імператорами, королями, президентами та іншими владиками і полководцями гнали священнослужителі всіх віросповідань». Борис Васильєв, « А зорі тут тихі». Про жінку на війні – героїчна, не побутова версія. Але не ура-патріотична, а жива. «У війни нежіноче обличчя» – це звідси. Тому що: «Женька раптом кинула гвинтівку і, зігнувшись, пішла за кущі, хитаючись, як п’яна. Упала там на коліна: нудило її, вивертало, і вона, схлипуючи, все когось кликала – маму, чи що… Старшина встав. Коліна ще тремтіли, і ссало під ложечкою, але час втрачати було вже небезпечно. Він не чіпав Комелькову, не кликав, по собі знаючи, що перша рукопашна завжди ламає людину, переступаючи через природний, як життя, закон «не убий». Віктор Некрасов, « В окопах Сталінграда». Книга автора-Киянина – саме так, з великої літери. Людини, яка уміла писати про Місто, як мало хто після Булгакова. «В окопах Сталінграда» – війна без прикрас. Де люди більше не люди, а жива сила, витратний матеріал. Найчастіше без техніки. «Не щастить нашому полку. Яких-небудь нещасних півтора місяця лише воюємо, і ось вже ні людей, ні гармат. По два-три кулемети на батальйон… І зовсім недавно тільки в бій вступили – двадцятого травня, під Терновою, коло Харкова. Прямо з ходу. Необстріляних, що вперше потрапили на фронт, нас перекидали з місця на місце, клали в оборону, знімали, пересували, знову клали в оборону. Це було в період весняного харківського наступу».  Анатолій Кузнєцов «Бабин Яр». Без коментарів. Київ. « Голих людей будували невеликими ланцюжками і вели у проріз, прокопаний в обривистій піщаній стіні. Що за нею – не було видно, але звідти мчала стрілянина. Матері особливо копошилися над дітьми, тому час від часу який-небудь німець чи поліцай, розсердившись, вихоплював у матері дитини, підходив до піщаної стіни і, розмахнувшись, жбурляв його через гребінь, як поліно».   Данило Гранін, Алесь Адамович « Блокадна книга». З неї запам’яталися не буквально перші публічні озвучені історії про людоїдство та інші моторошні подробиці. А щоденник пітерського інтелігента, в якому написано: «Інтелігенщина! Так, так, чим ми були, тим і залишимося… У нас є ще сором, совість. Це старі, «смішні» інтелігенти створювали велику російську гуманістичну культуру і передумови Великого Жовтня… Я всі сили напружую до того, щоб зберегти у відносинах з людьми запобігливість, м’якість, щоб легше було. У мене немає хліба, але є, поки, слово, бадьоре і добре слово. Воно не замінить хліба… Але як противно, коли інші, не маючи хліба, шпурляють каміння…»  Зузак Маркус, «Книжковий злодій». Знову погляд з тієї, німецької сторони фронту, але вже Друга Світова (та, яка географічно ширше Великої Вітчизняної). Щоденник Смерті: «Бомби зглянулися, і незабаром хмари спеклись, а холодні дощові краплі стали попелом. На землю посипалися гарячі сніжинки. Загалом, Хіммель-штрассе зрівняли з землею. Будинки розбризкались з одного боку дороги на інший. Фюрер значуще дивився з поваленого і розбитого портрета на розколотій підлозі. І все ж усміхався – в цій своїй серйозній манері. Він знав таке, чого не знали всі ми. Але я теж знав дещо, чого не знав він. І все це – поки всі спали. Спав Руді Штайнер. Спали Мама і Папа. Фрау Хольцапфель, фрау Диллер. Томмі Мюллер. Всі спали. Всі вмирали».